Його зустріла у передпокої Надія Олександрівна, дружина Білозерського.
— Ви зовсім нас одцуралися, — сказала з милим докором. — Василь переживає...
— Діла й журба, Надійко! — розвів Тарас руками. — Вам добре, ви родиною...
— То одружіться скоренько.
— Немає з ким... Ось вирвусь на Україну і там — нехай каміння з неба! — знайду свою княгиню.
— Ви, мабуть, вельми перебираєте?
— Та ніби й ні... Тут просто нема таких...
Василь не зміг діждатись у кабінеті, прибіг на голос.
— Правда? — спитав Тарас, вітаючись.
— Ви про журнал?
— А то ж про що!
— Ходімо до кабінету, — нахмурив брови Василь Михайлович. — Розмова довга...
Він споважнів, відколи вони не бачилися. А може, важне діло наклало свою печать?..
Господар чемно сам відчинив двері.
Із крісла підвівся Чернишевський.
— Хіба не відаєш, де я живу?
— Не всім потрібно знати про наші з вами зустрічі...
— А я зрадів, — втрутився Білозерський. — Сам бог послав його мені порадитись про наш журнал! Прошу, сідайте. Надю! — гукнув. — Будь ласка, чаю!
— З ромом! — додав Тарас. — Якщо, звичайно, можна...
— Ви й досі любите вживати чай із ромом? — спитав Василь Михайлович.
— Ти ж знаєш: я людина твердих і сталих переконань, — пожартував.
— Ви хоч про це жандармам не признавайтеся, — озвався Чернишевський.
— Колись їм так хотілося оголосити мене п'яницею і волоцюгою, аби довести, що з хама, як не прагни, не буде пана, — сказав Тарас.
— Це на Фонтанці, в Третьому?
— Попов старався, Дубельт...
— І що?
— Не вийшло. Мусили ковтать мене як автора підбурливе супротицарських віршів...
Принесли чай і пляшку з ромом.
— Налити? — тихо спитав Василь Михайлович.
— Хай трохи згодом, — сказав Тарас. — А то Микола, Гаврилів син, подумає, що я люблю ром більше, ніж наш журнал майбутній...
— Скажу одразу, — мовив Василь врочисто, — це ваш журнал, Григоровичу, для вас іду я на цю голгофу!
— Голгофу? — глухо спитав Тарас.
— Дістати дозвіл — мука, цензура буде все розглядати в лупу — страждання знов, з Паньком боротись тяжко, аби не збив на манівці — це вічний бій Давида і Голіафа!..
— Останній пункт — вузловий, — озвався Чернишевський. — Куліш активний, впертий і не безправний в цьому трудному ділі. Він буде гнуть своєї, вести журнал на хутір і... на поразку. Бо хто в наш час захоче іти назад, тонути в етнографізмі!
— У нас таких доволі, — сказав Тарас. — І в тому зло. Є люди, яким здається, ніби народ наш ніжно-мрійний...
— Хіба ж і ні? — схопився Білозерський. — Та ви самі... у ваших творах!..
— Васю, — спинив його ласкаво. — Я ж не сказав, що це не правда. Правда. Але не вся. У нас тяжка історія, полита кров'ю, вистелена кістками... Й ворожими в тому числі!..
— Так, ваша правда... — втисся Василь у крісло, немов хотів сховатися од всіх майбутніх клопотів.
— Бачиш, журнал повинен кликати не тільки до задумливості та споглядання, а й до рішучих дій.
— Як кажуть, вам і карти в руки, — сказав Василь.
— Я все зроблю, що зможу. Проте цього замало. Важливий тон журналу, його загальний напрямок, мета, якої прагне і до якої кличе він передплатників...
— То, може б, ви взяли кермо? — спитав Василь. — Я вам би ревно допомагав...
— Ні, — встав Тарас. — Журнал з таким редактором у світ ніхто не пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге, братія пишуща наша — хто в ліс, а хто по дрова, їй треба час, щоб взяти правильний, єдиний тон. Я для такого діла гарячий надто, а ти — якраз...
— Розумно і переконливо, — підтримав Чернишевський.
— А ваш журнал? — пручався Білозерський. — Некрасов же...
— Панаєвський! Ваш буде — Білозерський... Запала довга тиша. Напевно, Василеві не дуже гріло душу це порівняння, оскільки Петербургом ходили різні брудні плітки про співредакторів журналу "Современник".
— А чай прочах! — сказав Тарас, сьорбнувши з чашки. Василь хотів гукнути, щоб замінили, але Тарас його спинив:
— Зігрієм ромом, други. Холодний чай не так вганяє старих у піт.
— Хоча й нема між нас старих, пристанемо на цю премудру думку, — сказав Василь.
— Пристанемо, — влив і собі в чай рому Чернишевський. — Ми, смертні, мусим знати, що полюбляють пити великі наші люди!
— Миколо, гріх вам буде...
— У правді нема гріха. Це каже вам попович.
— То ви з духовних, а не з дворян? — спитав Тарас. — А я ж то бачу...
— Що? — .спохмурнів.
— Свій чоловік!
— А я — не свій? — образився Василь Михайлович.
— Василю, ти, мій голубе, із козаків, що вибилися в якесь там панство. В тобі ще, слава богу, бунтує вільний козацький дух, — утішив його Тарас.
— Спасибі...
— Настане час, коли порядні люди соромитимуться звання дворян, — сказав-подумав Чернишевський. — Цей клас вже так себе зганьбив, що не одмитися йому вовіки!..
— Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, — сказав Василь Михайлович.
— Ні, перейде в нову, ще гіршу якість. Хто жив чужою працею, і далі нею житиме. Реформа не розв'яже цього гордієвого вузла.
— Його рубати треба, — сказав Тарас. — Сокирою!
— Голос народу — голос божий, — підтримав Чернишевський. — Це розуміли ще старожитні римляни.
— Де ж той народ? — оглянувся Василь Михайлович.
— Ось він — Тарас Шевченко, душа народу, згусток його найкращих якостей!..
— Миколо, гріх сміятися з простих людей... — скривився на те Тарас.
— Я не сміюсь.
— А про журнал забули! — гукнув Тарас, згадавши, чого прийшов. Коли його хвалили чи величали, чувся щоразу зле.
— За літо все залагодимо, зберемо силу творчу і грошову, а восени почнемо дружно діло, — сказав Василь Михайлович. — Дасте до першого числа журналу віршів?
— Вважай, що вже їх маєш. Марка Вовчка не омини!
— А кажете, що кепський з вас редактор.
— Ну ось, третина номера уже готова, та ще яка! — всміхнувся Чернишевський.
— Куліш щось дасть і Костомаров... — сказав Тарас.
— Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про інші можна думати. Та перш за все — добути треба дозвіл на видання! — встав Чернишевський. — Дякую. Мені вже час... Григоровичу, чи не змогли б пройтися зі мною трохи?
— Змогли б, — всміхнувся на те Тарас. — "Для милого дружка й сережку из ушка". Здається, так в народі вашім кажуть?
— І роблять так.
— Устами б вашими та пити мед, — нахмурився, згадавшії Третій відділ і конфірмацію.