— Боюсь, що мій "знайомий" цар не випустить мене на волю, — сказав Тарас.
— Чому? — спитав Іраклій.
— Царі не люблять правди і тих, хто їм нагадує про неї.
— Як кажуть, бог не без милості, а козак не без долі! — сказав Іраклій, сходячи на комендантський ґанок.
І бог явив Тарасу милість. Одразу після великодня йому звеліли вийти в строю на плац, навчатись із усіма, а по обіді, як друга рота пішла в кар'єр заготовляти камінь для будівництва, його самого вивели на спорожнілий курний майдан і муштрували ще цілих три години. Так всі шість днів. На сьомий він не міг устати вранці. Що ревматизм, а що печаль, яка щодня підточувала його душевні сили... Прийшов Нікольський.
— Скобелєв мені сказав... Ну, що з тобою? Ноги? Чи ще якась, нова, хвороба? Тарас промовчав.
— Ясно. Загнали сивку-бурку!.. — Сів у ногах на нари. Зітхнув, пошкрібся в тім'ї. — Я заберу тебе в шпиталь. Полежиш тиждень-другий, а там, дивись...
— Не треба! — рішуче сказав Тарас. — Ховатися по шпиталях не буду. Хай мучать, хай домучують!..
— Приїде Львов, і ми його умовимо, аби він сам представив тебе на унтер-офіцера.
— Не треба! Всяка жалість чи співчуття мені вилазять боком. Щоб не просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене, старого дурня, не муштрували б по вісім годин на день!..
Ввійшов Мостовський, приятель його з поляків, що також був у рядових, а нині вже поручик. Зі світла він примружився, протер рукою очі.
— Це ти? — спитав Нікольського. — А де Тарас?
— Повержений штабс-капітаном Косарєвим, що душу вклав у виконання наказу пана Львова.
Поручик сів по другий бік. Невдовзі мовив глухо, з душевним болем:
— Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу Ускова, аби дозволив жити тобі зі мною.
— Хочеш, щоб те було, що в Орській? — спитав Тарас. — Хтось донесе, що ти з простим солдатом запанібрата, і загримиш до мене, у рядові.
— Чорт з ним. Ходімо!
— Дякую. Я буду тут.
Помовчали. В казармі, крім них, нікого вже не було. Неділя.
Хто до церкви, а хто до "спиртоміра", аби залити душу хоча б на день.
— Оце сиджу та й думаю, — сказав Нікольський. — Буде ще коронація, ну, й маніфест, амністія для політичних...
— Був маніфест з нагоди вошестя на престол, — сказав Тарас. — Та щось мене не кличуть у Петербург...
— Тож-то й воно... Аби там хтось цареві та й нагадав про тебе...
— А що, це добра думка! — підтримав його Мостовський. — Чи в тебе є в столиці такі шляхи?
— Не знаю... — сказав Тарас. — Хіба такий... За звичаєм, у президентах Академії мистецтв завжди врочисто ходить хтось із найближчих до імператора... Тепер Марія Миколаївна, сестра царя...
— Чудово! — схопивсь Мостовський з місця. — А в Академії у тебе є такі, що попросили б її височество?
Тарас не міг одразу відповісти. Перебирав у пам'яті тих, хто живий, хто має силу й титули, і зупинився на Толстому Федорові Петровичу.
— Хіба що граф Толстой, постійний віце-президент... — сказав непевно.
— Вхожий він до великої княгині? — спитав Мостовський.
— Звісно. Керує він, але вона підписує і представляє собою вищу владу Академії.
— Пиши листа!
— Кому?
— Толстому. Він заступиться?
Тарас зам'явся. Що він їм міг на те сказати?.. Просив Брюллова — всує, писав листа Жуковському — не відповів... Для вищих кіл суспільства він — каторжанин; може, і не злочинець, але невдячний колишній хлоп... Хтось розпустив про нього чутку, якою коле очі його заступникам у Оренбурзі сам граф Перовський, що він, Шевченко тобто, з кріпацтва викуплений царем, сім'єю царською...
— Не знаю, браття... — мовив. — Чужа душа — що темний ліс... Тим паче графа й віце-президента...
— Ти напиши, а там воно покаже, — не відступавсь Мостовський.
Нікольський теж був за листа в Санкт-Петербург. Вони взяли Тараса й ледь не за руки вивели на божий світ з казарми. Він шкутильгав, стогнав, кряхтів, мов ветхий дід, а все ж ішов, бо розумів, що це його єдиний шанс на рятунок. У дверях стрілись із байгушами-дітьми. Простягуючи брудні маленькі руки, вони просили їсти, бо на грошах місцевий люд ще й досі не розумівся.
— Заждіть, я зараз! — мовив Тарас до друзів і почвалав назад, у свій солдатський дім. В шинелі мав прихований ним для Наталі цукор.
Малі терпляче ждали. Взяли цнотливо, ніяково (не звикли ще!), подякували й пішли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд.
— Чи й справді їх спонукує до жебрів скрута?.. — тихо спитав Нікольський.
— Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хліба, — сказав Тарас. — Тяжке це діло — знаю... В душі не раз все перевернеться, доки простягнеш руку...
— А я то думаю, чого ти так не хочеш писать листа! — обняв його Мостовський.
Тарас зітхнув й нічого не відповів...
...Не знав уже, що краще: чи безпросвітна, тупа солдатчина, чи зманлива, але пуста надія, розтягнена на місяці. Той лист, що він послав Толстому до Академії, як видно, збурив пекло, бо вже два роки вперто йде боротьба й до нього доходить тільки її відгомін. Очолила велику битву не знана ним дружина графа Анастасія Іванівна, й тепер він мав в її особі найзаповзятішого свого прихильника й захисника. Листи були то радісні, то знов тривожні... Прислали вже й на дорогу гроші, а воля десь блукала по міністерствах та канцеляріях, й ніхто не знав, чи вийде вона на світ, чи там поляже знову, що сталося уже не раз. Як сповістив йому Михайло Лазаревський, цар дозвіл дав звільнити його з солдатчини у перших числах січня, а й досі ще нема нічого певного, хоча минув і травень, десятий вже в його гіркій неволі. Власне, вже одинадцятий, бо перший з них прожив у Третім відділі, де теж було не з медом. Подумать страшно: цілий десяток літ безправ'я, муштри, злигоднів, надій і дуже болісних розчарувань! А як то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Відколи стало тепло, живе в саду й чекає того забарного святого дня...
Ще вчора мав привезти пошту пароплав, і він очей не зводив з моря. Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А втім, нема йому ніде удачі. За п'ять останніх років він написав до двох десятків повістей і теж без толку. Що вже він не робив, кому не слав, та жодна з них не вийшла в світ. "К. Дармограй" — псевдонім, яким підписував свої прозові опуси, лишився знаним тільки його найближчим приятелям. Малюнки, правда, через Залеського, що вже давно на волі, пішли між люди, вирвалися з цього людьми і богом проклятого пустельного кутка землі... Та ще — верба! Вже виросла така, що тінь на землю кидає густу й широку. В затінку її густої крони він спить удень. Блаженство!..