Підвівся і сам пішов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось поїхав до Максимовичів...
За кілька днів, надвечір, коли привіз малих синів Добржинського до управителя, відчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать, аж на тобі!
— Ви з нами йдете, дядьку? — спитав молодший хлопець.
— Ні. Йдіть самі, — озвався. Не мав чомусь бажання провадить світські бесіди. Та й не хотілося йому — на зло! — тікати від тих очей. Оглянувся. Ще молодий... Років сімнадцять, може... Поволі, мов знічев'я, іде до нього. Очі аж завеликі, повні якогось палу... Радий, що не проґавив... Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне...
— Здрастуйте!.. Я... я давно хотів зустрітись з вами... — залепетало. — Я тут живу... У дядька... Ви, може, чули... Він Яровий, і служить тут... О! Ви, напевно, знаєте його дружину! Вона дочка художника, професора по малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Києві. Я чув, що ви збиралися посісти місце...
— Вибачте, — сказав Тарас сердито. — Я маю йти. Мене там ждуть, — кивнув у бік палацу панського, куди пішли приставенята.
— Зайдіть до нас! Будь ласка!.. — молив юнак. — Я снив цією зустріччю... Коли б ви знали!..
Мовчки пішов алеєю. Юнак за ним. На відстані, яка поволі збільшувалась.
Ніхто ще так за ним не стежив... Знає про нього те, що він давно і сам забув... Це ж треба!.. Йде. Несміливо, мов собача бездомне, якому кинеш кістку... А може, він, цей хлопець, за ним поплівся з голоду? Так ні ж, тут дядько служить... Може, чим завинив перед "властями предержащими", і становий примусив його служити нишпоркою? Ні, так не служать з примусу!..
З палацу вибігли малі Добржинські, раді, що попрощалися, що можна знов податися кудись на річку, в поле. Завтра їм, бідним, їхати від батька-неньки в Київ, науку гризти...
— Васю! Ти їдеш з нами? — кинулися вони до хлопця, що зупинився осторонь.
— Авжеж... поїду... — мовив, не зводячи очей з поета, якого добрі коні от-от помчать від нього.
Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя, чогось душа взялася льодком журби.
Прислухався. І він, як видно, теж гімназист, і вчиться теж у Києві... О світ, о люди!..
Ввечері, коли прийшов у гості (Табачников десь загуляв) в одну родину милу й приніс дарунок Максимовичів — свіженьку першу книгу "Украинца", ті сяючі, пекучі очі з'явилися туди ж за ним. Господаря нітрохи це не схвилювало й не насторожило, хоч він живе й працює тут і, певно, знає усе, що діється в селі й маєтку.
— Прошу! — ледь уклонивсь Тарасові, запрошуючи його в світлицю, де вже поквоктував новий блискучий самовар і чашечки до нього збіглись обрусом, немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч і поляк, а діло знає!..
Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарешті, й до Максимовича, оскільки в книзі, яку приніс, були лише його труди на ниві літературній та історичні студії.
— Що то як вчений муж, — сказав Тарас, гортаючи. — Зібрав докупи всячину, і — маєш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав.
— Цікаво... Що ж він пише в своїх листах Погодіну?
— Таж про Хмельницького...
— Співа хвалу чи лає?
— Ще не читав.
— О! Тут і "Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие М. Максимовичем".
— А ке сюди!
Ця пам'ятка старовини його давно хвилює, вабить, проситься йому до рук чи до пера, та все ніяк не змусить себе покинути усі діла й засісти за цю тяжку роботу. А він, дивись, одважився, знайшов снагу і втяв-таки! Ну ж, ну, подивимось та почитаємо вже надруковане...
— Що, справді там по-українському? — спитав господар.
— Слухайте! — сказав Тарас, устигши вже прочитати рядків десь вісім-десять:
Боян віщий було схоче
Кому пісню заспівать,
Зараз думкою по древу
Починає він літать;
Біжить вовком-сіроманцем
По горах і по долах;
Орлом сизим пролітав
В піднебесних облаках...
Примовк, заглянув далі.
— Що? — запитав Грудзинський.
— Жаль... Не знайшов тональність... — сказав Тарас. — Це ж героїчна пісня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут... Послухай:
О Бояне, соловею
Давньої години!
Коли б ти защебетав був
Про оці дружини!
Коли б ти ізвив був славу
Вкруг сеї години!..
— Мда-а... — відхиливсь Грудзинський на спинку крісла. — Трохи воно...
— Хай вибачить, та далі я не можу цього читати! — тяжко зітхнув Тарас. — Це ж треба так...
— Взялися б ви!
— Я думав...
— Будь ласка, дайте мені цю книжку хоча б на ніч! — підбіг той пильний хлопець. — Я вранці вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов затулив її собою.
— Васю, йди погуляй... — ласкаво сказав Грудзинський. — Розмова в нас... Юнак умить почервонів і вибіг.
— Хто він такий? — похмуро спитав Тарас.
— Хороший хлопець... Що з ним таке сьогодні?.. Слухайте! Цю штуку треба робити вам, Тарасе! І тільки вам!
— Спасибі на добрім слові... Вирвусь, дасть бог, на волю — спробую...
— Шевченко тут?! — вбіг становий Добржинський. — Від губернатора прийшла бумага...
— Що в ній?
— Велять, щоб вас негайно прислали в Київ.
— А там куди?
— В поліцію.
— Ну, слава богу!.. — тихо сказав Тарас, згадавши, чим йому грозився справник.
Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися...
...Хіба ж отак збирався в'їхати в старий і славний Київ! Хоча на возі поряд сидів звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас не міг забути ані на мить, що їде він казенним коштом і не до друзів милих, а на розправу до поліцмейстера, який повинен виконати високу волю генерал-губернатора.
В поліції його зустріли радісно.
— Де вас чорти носили? — насипався якийсь, напевно, високий чин.
— Таж їхали... — протяг незрушно соцький.
— П'ять днів з Мошен до Києва?!
— Таж поламалось колесо...
Високий чин сердито пирхнув і наказав одному з трохи менших чинів поліції:
— Негайно до генерал-губернатора!
— Обох?
— Ні. Тільки пана академіка.
Невдовзі він, раб божий, стояв уже перед дверима до кабінету його сіятельства князя Васильчикова і Андрієвський, — чиновник для особливих доручень при генерал-губернаторі, — напоучав його тихенько, як слід поводитись і що казати князеві.
— Ви ж не забудьте, прошу: дискутували про віру й матір божу з католиком! І тільки з ним. Іларіон Іларіонович не любить польсько-латинський дух... І ви ж — еге? — не любите... А ще якби змогли розчулитися, пустить сльозу!.. Він страх як любить сльози і каяття...