Він бачив її не раз у Карташевських, та не звертав уваги. А тут, на дачі в Стрельні, його немов осяяло! Можливо, йому поміг квітучий луг, і сонячний липневий день, і діти, з якими він прийшов сюди, гуляючи...
Стомився й сів на схилі рову, а Надя з Манею, немов пташата, пурхнули у різнотрав'я луки. Як час біжить!.. Із матір'ю цих двох дівчаток він познайомився в Мотронівці під час весілля, де був боярином у Куліша. Учив її співати. Обох сестер — Надію та Олександру... Тепер вони — поважні, пишні панії, — радіють його відвідинам, хоч він також уже не схожий зовсім на пишночубого того поета, що чарував їх віршами й піснями бідного свого народу зимою сорок сьомого...
На нього сиплються всілякі квіти, дзвенить дитячий щасли вий сміх, тупочуть дрібно ніжки, і знову тихо... Лічить комусь літа зозуля... На осокорі каркає лискучо-чорний великий крук... І вітер віє з півдня, із України... Може, вже сторгував ту землю, що біля Канова, Варфоломій. Там, пише, є галявина посеред лісу, й вода кринична, й повно грушок та яблунь диких — ростиме сад... Там, може, він доспіває "Слово", що тут не йде, хоч сядь та й плач!..
Він чує, як скрадаються до нього діти, а виду не подає... Пошикуючи одна на одну, дівчатка Надині, пардон, Надії Михайлівни Забіли, кладуть йому на плечі квіти і, засміявшись, тікають геть. Він схоплюється, немов злякавшись, свариться на них суворо пальцем... І раптом бачить... дівчину, що йде до нього лугом, у повені червоно-жовтих квітів! Корсет на ній блакитний, строката плахта... Коси на пишні груди падають, мов перевесла... Хода легка і граціозна... Ввижається? Чи справді йде до нього така краса?.. Гойдаються жовтець і смілка...
— Добридень вам, — озвалося чарівне мрево, й усмішка ледь доторкнулася вишневих уст. — Надіє, Маню!
Діти прибігли вмить, вчепилися у плахту ручками. Мадонна...
— Ви, здається, у Карташевських служите?.. — спитав Тарас. Вона кивнула. — Здрастуйте!..
— Вони поїхали й мене лишили служити тут, — зітхнула.
— Як кличуть вас?
— Ликерою.
— А я Тарас... Григорович.
Запала довга тиша. Дівчатка й ті примовкли, позиркуючи то на Ликеру, то на ураз зніяковілого старого дядька Кобзаря.
— Казали пані, щоб ви вже йшли обідати, — озвалася Ликера першою.
У неї був приємний чистий голос. Співає, мабуть, гарно...
— Спасибі...
— Ми, Ликеро, не нагулялися! — гукнула Маня.
— Мама звеліла йти, — погладила голівку їй натрудженою рукою.
І той звичайний жіночий жест щось сколихнув йому в душі, щось воскресив давно забуте... Мати, уже смертельно хвора, торкнулася отак рукою!.. Довго потому чув, тиняючись по бур'янах, її тепло, її шершаві пальці...
— Ходім, ходім! — тягла його за полу Надя.
— Вибачте... — отямивсь. Взяв за руку дівчинку й пішов слухняно лугом.
Ликера йшла праворуч, із Манею. Хтось гляне збоку, скаже: одна сім'я...
Зиркнув краєчком ока і здивувався: як він міг не помітити її краси, її п'янкої молодості?..
— Ви звідкіля? — спитав Ликеру тихо.
— З-під Ніжина.
— Батьки в селі?
— Я сирота.
— Кріпачка?
— Так. Мій пан Микола Якович.
— Макаров? — радо спитав Тарас, бо то був добрий приятель.
— Еге...
Вона похнюпилася, принишкла, ніби згадка про пана й стан її кріпацький прибили в ній людську веселість, молодість.
— Вже скоро буде воля, — сказав Тарас.
Промовчала. Не вірить теж. Ніхто уже не сподівається на ту хиренну волю. Тому-то й він клопочеться про викуп своїх братів...
— Чи так, чи так, а воля скоро буде! — промовив різко. Аж налякав сердешну дівчину. Тому додав, хоч, мабуть, і не до речі: — Я теж колись був кріпаком...
— І що? — спитала лише очима.
— Викупили.
— А що таке "був кріпаком"? — спитала раптом Надя.
— Це, рибонько, коли людина живе, як пес, на прив'язі, й шанують її, мов пса, — сказав Тарас.
— Ти жив у будці? — весело спитала Маня.
Ликера осміхнулася. І якось так, що він аж дихать перестав. Лице її мов засвітилося, заграло сонцем...
— Де я лишень не жив!.. — озвався. — Тому-то й хочу пожить у власній хаті... Купую землю побіля Канова, щоб там поставить хату, — сказав уже Ликері. — Людині треба мати своє гніздо...
— Хіба людина — пташечка? — спитала Надя.
— Ох ти ж, моє малесеньке! — підняв високо дівчинку. — І все тобі потрібно знати...
Обід не був парадним, та все ж, за давнім звичаєм, не без врочистості.
Тарасові дісталось місце по праву руч господині, й він з нього добре бачив, як вносили нові й нові наїдки проворні слуги. Власне, він помічав сьогодні одну лише Ликеру, що подавала блюда панам на стіл.
— Як вам, Григоровичу, зелений борщ? — спитала Кулішиха. — Такий, як в нас, на Україні?
— Спасибі. Добрий борщик!.. Хто ж це варив? Чи не Ликера?
— Що ви, у нас в кухар, — мовила її сестра Надія.
Вона сиділа пишна та величава. І хоч була не набагато старша від Олександри, здавалась тут паньматкою для всіх присутніх.
Тим часом, щось приймаючи, Ликера нахилилася між ним та господинею, і він побачив збоку звабливий обрис її грудей, руки та шиї...
— Правда, що ви купили землю десь біля Канова? — спитала Олександра.
— Ще не купив... Якась мара весь час стає на перешкоді, — сказав Тарас.
— А в пані, яку ми вам єднали, землі своєї вдосталь... — зітхнула господиня. — Всього там є!
— Чого ж, приємна жіночка... — сказав Тарас. — Хоч мав ваду...
Сестри перезирнулися.
— Яку? — спитала старша.
— Вона — графиня.
— Титули ніколи ще не йшли за ґандж...
— Колись від них одхрещуватимуться, — сказав Тарас.
— Так то колись, — всміхнулась господиня. — А поки що...
— Візьму собі таку, як сам. Кріпачку. Одну хоч визволю, спасу нещасну душу...
— Свою зате погубите.
— По плоті й духу я син і брат народу нашого, що в безталанні гибіє; то як же я у ньому душу погублю!..
— Беріть печеню, прошу, — по довгій паузі звернулась до нього пані господиня.
Сестра її чомусь ховала очі. Змінилася за ці роки.
Ликера внесла блюдо на переміну. Пройшла, поставила, мов молода чарівна жриця, зібрала зайвий посуд і винесла, неначе скарб...
Він зупинив її в уяві, перевдягнув і посадив на вільне місце поряд із Олександрою. Та стрепенулась, заметушилася.
— Беріть варенички, пані Ликеро! 3 сиром... Сама доглянула.