— Як там у тебе сказано, у "Неофітах"? — спитав невдовзі. І сам згадав:
Псалом новий господові
І новую славу
Воспоєм чесним собором,
Серцем нелукавим...
Пройшовши трохи мовчки, він зупинився і взяв Тараса за рукав:
— А знаєш ти, що серед тих, хто викупляв мене з кріпацтва, був Котляревський, автор тієї п'єси, яку сьогодні грали ми з Піуновою?
Не став чекати відповіді, почовпав далі. Та їх уже наздоганяла юрба палких прихильників його таланту, що не могли не висловити йому свого захоплення. Старий зітхнув, розвів руками і зупинився...
...Кохання — камінь, який, зірвавшись, летить з гори, змітаючи все на шляху. Кохання — й цвіт, який прибити легко нещирістю або холодним поглядом...
Провівши Щепкіна, мов одірвав щось од душі. Засумував, занудив світом. Може, тому снрияла і заборона їхати йому самому... А може, й те повергло його в журбу, що втратив суть, що зв'язувала його з Тетясею, як називали вони із Щепкіним Катрусю Піунову. Тепер він може прийти до неї тільки як залицяльник. А поміж ними стоять батьки і... двадцять сім прожитих ним і не прожитих нею буремних літ!..
На масницю, її найперший, веселий день, він запросив свою Катрусю з матір'ю проїхатись на тройці в Бор, на лівий берег Волги. Майбутня теща сіла, як чорна хмара, поряд із ясним сонечком. Тарас вмостивсь навпроти й торкнув легенько кучера:
— Поїхали!
Той усміхнувся, вйокнув на гарних білих коней, і світ поплив, поплив назад!..
— Що чути з Харкова? — спитала старша Піунова.
— Ну, мамочко!.. — обурилася молодша.
— Послав листа директору. І Щепкін теж, — сказав Тарас. Він клопотався долею зорі своєї, прагнучи знайти їй місце в Харківському театрі, бо тут контракт закінчувався.
— Щось довго...
— Діло це непросте. Та й шлях чималий. Поки сюди, туди... І треба ж йому подумать... Коли б він бачив Катю, то вже прислав би згоду!..
Йому сяйнули вдячно таким блакитним поглядом, що світ схитнувся. Господи, невже колись!..
— Ви знаєте, що в Харків має їхати і Катин батько? — спитала старша Піунова. — Це врахувати треба в її контракті. Службу ж він тут покине...
— Мамо!..
— А ти помовч, — нахмурилася. — Ще молода втручатися в такі діла.
— Про мене ж, мамо, йдеться.
— То й що! Ти б заспівала краще для Тараса Григоровича.
— Не хочеться... — знітилась Катя. — Та й горло ще простуджу...
— Співай, співай!
— Якої?
— Що я згадала вранці...
А сани мчали Волгою, а світ стояв довкола такий безмежний, білий, залитий хоч низьким ще, та вже веселим сонцем!..
І з того світу, з маяння розкішних грив, із тупоту попи лід вродилась пісня-притча, яку він враз запам'ятав:
Меня миленькой он журил-бранил,
Он журил-бранил, добром, говорил,
Ай люли-люли, выговаривал,
Не ходи, девка, молода замуж,
Наберись, девка, ума-разума,
Ума-разума да сундук добра,
Да сундук добра, коробок холста...
Він підспівав, й це не сподобалося майбутній тещі. Коли. напившись чаю, вони верталися у Нижній Новгород, вона ще двічі змусила свою, аж, може, надто слухняну, доньку співать цю саму пісню. Вже біля двору їхнього, коли його не запросили в хату, він зрозумів, що так, словами пісні, йому зробили натяк на марність світлих його надій.
І все ж кохання — камінь, який, зірвавшись, летить з гори... Оглушений тим почуттям, за кілька днів він кинувся, неначе з мосту в воду. Прийшовшії в дім до Піунових, випровадив з кімнати матір, що не лишала ніколи їх віч-на-віч, і... не посмів сказати, чого прийшов. Натомість повів нікчемну мову про хтозна-що:
— Це правда, що у театрі буде новий директор?
— Кажуть.
— А Варенцов?
— Стомився, певно, з нами, — всміхнулася і почала вдягатися.
— Стривайте... Я...
— Мені вже треба на репетицію.
Схопився з місця, чуючи, як похололо в грудях.
— Не йдіть, прошу вас! Маю щось вам сказати... Кличте сюди батьків!
Вони ввійшли, не почекавши поклику, оскільки десь таїлися неподалік і чули все. Від того аж розгубився: гадав, що має хвильку, щоб заспокоїтися...
— Послухайте, батько-мати, і ти, Катрусю, вислухай... — сказав, ледь чуючи свої слова. — Ви знаєте мене давно. Який є таким і буду, пізно мені мінятися... Віддайте мені Катрусю!..
Сказав — і сам злякався того, що вдіяв. Господи, вони ж відмовлять зараз — і все, кінець!.. А може, якби пождав ще трохи, та походив, та придивилися до нього батько, мати й сама вона...
Стук каблучків привів його до тями. Вона вдягнулася і хоче йти!
— Куди ж ви? Як же?.. — кинувся.
— Я мушу йти. Там репетиція... Нехай, як батько... Вибігла, і в хаті стало тихо. Десь за стіною зняли плач, крик брат і сестричка Катині...
— То що ви мені, шановні, відповісте?.. — спитав, хоча і так було вже ясно.
— Для нас усе це так несподівано... — озвався перший батько. — Подумать слід...
— Їй рано заміж, — кинула похмуро мати. Так ніби він образив її своїм проханням. — Ви чоловік, сказати можна...
— То все пусте, — не дав їй далі мовити отець сімейства. — Якщо сам цар помилував, то що вже тут балакати... Подумаємо! Що наспіх, кажуть, робиться, те насміх родиться...
Не попрощавшись вийшов. Надворі вже його догнала мати й тицьнула мовчки йому кожух та шапку.
Допоки йшов додому, — тепер він жив у Шрейдерса, — душею чув, що "думання" — то зволікання... А втім, хто знає... Може, їм справді треба зважитися, обговорити...
Мерзенний стан оце ждання! Людина стає рабом надії. Та ще коли тебе за носа водять хтозна-чому, то й зовсім зле... Невже вони чекають вістей із Харкова?..
За кілька днів вона йому наснилася. Власне, було то три подібних сни. Мов одкровення... Спершу він був подумав, що то її остання роль Антуанетти з "Паризьких жебраків", а потім, коли вона постала у білій свиті й червоному, як кров, очіпку, він зрозумів, що йдеться не про Париж. Сліпа, брудна, обірвана, вона тягла до нього худу кістляву руку за подаянням... А потім свитка біла зробилась сірою, забрудненою сухим багном, дірок на ній побільшало, й крізь них світило тіло...
Ходив два дні, обдумував ті віщі сни. Він певен був, що віщі. Й не через те, що, може, їх чекають злидні, скрута. Було б то надто просто. Смисл десь таївся глибше, і тих глибин йому, напевно, не осягнути...
Зрадів листові з Харкова, немов небесній манні серед пустелі. Директор радий взяти її в театр і просить прислать умови!..