— Якої?
— Нашої. Щоб грать Тетяну у "Москалі".
— Сказала, вивчить.
— Треба, щоб ти поміг.
— Я з радістю!
— Ще б пак...
— Їй-богу, я, Семеновичу...
Старий всміхнувся, а далі враз нахмурився і мовив Варенцову:
— Яка актриса!..
— Хто? А-а... Це Піунова Катя.
— Тетяна, справжня тобі Тетяна для "Москаля-чарівника"!.. Я хочу з нею грати. Як ви?..
— Будь ласка! Ми тут, знаєте... Щепкін ледь підморгнув Тарасові.
— Тарас Григорович пройдеться з нею роллю, аби вимова була вкраїнська, справжня. Чи так? Тарас кивнув.
— Чудово! — схопився з місця Варенцов. — Сьогодні ж вас познайомлю з її вітцем...
— Я з ним давно знайомий, — шепнув Тарасу Щепкін, — і Катю що колись малою бачив...
— Ну ти й хитрун, Семеновичу! — зрадів Тарас, що так усє складається.
Коли прийшли додому, гість розморився, сонно приліг на ліжко...
— Старість... — зітхнув. — Я тут ударю по Комарницькому, — сказав невинним голосом, — а ти візьми он п'єсу та батька Катриного — на перший раз — і йди навчай... Це діло для них трудне...
— Хотів нову поему... — почав Тарас.
— Сьогодні я з дороги, — не дав йому домовити. — Не втямлю — будеш злитися... Поему ми прочитаєм завтра! Якщо вона написана, то не втече... А дехто...
— Батьку, що ти ото вигадуєш!
— Коли я, друже, був молодий... такий, як ти...
— Мені вже сорок з гаком!..
— Чудовий вік! Якраз все є: здоров'я, розум, гроші...
— 3 грошима туго.
— Будуть. Аби було здоров'я... Ну, йди, Григоровичу, а я посплю...
І враз захріп. Лицем округлий, мирний, ще й плямка ротом, наче мала дитина...
Стріла їх Катерина. Кинулася знімати з гостя важкий кожух.
— Я сам, я сам, — відтрутив її Тарас. — Ну, як? Вчиш роль?
— Таке наріччя
— Мова, Катрусю, мова!
— Чайку б нам... Мати, напевно, в церкві? — озвався Катрин батько.
— І діти з нею... Можна...
— Не треба чаю, серденько, — сказав Тарас. — Учитимемося допоки в хаті тихо.
При світлі свічки вона здалась якоюсь аж неземною. Великі очі сяяли, мов дві зорі, волосся...
Струснув химерне видиво й почув слова, які читала смішно актриса-учениця.
— Не так, — торкнувся її руки. — "Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні, до того мені мало діла; тілько знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай".
Вона слухняно повторила. Як музику, бо навіть голос його зіграла.
— Серденько, не забувай, що роль жіноча...
— Правда, — всміхнулась просто. — Зараз... Вона настроїлася, і в хаті в Нижньому враз залунала дзвінка жіноча мова Полтави чи Звенигородки.
— Чудово!.. Тільки казати слід "годилось", а не "годілось".
— А що воно по-нашому?
"Прилично". "Хотя й не прилично вам так часто сюда ходить".
Чомусь йому весь час здавалось, що ті слова та репліки, які вони вивчали, якимось чином тикалися до нього, й це дратувало.
— "Я не потраплю з вами співати, а може, й пісні такої не знаю, яку ви знаєте".
— Твердіше треба. "Знаєте", — поправив глухо.
Вона всміхнулася і повторила точно. При тому. так повела плечем, прикритим хусткою, що серце в нього впало й лишилося десь там лежати. Господи, цього йому ще бракувало!. Щось схоже з ним уже було. Тоді, коли зустрів Закревську Ганну...
— А що таке "несамовиті"? — спитала дівчина і привела його до тями.
— Ну-у, слово це багато має значень... У цьому ж випадку слід розуміти як "невменяемые".
— Напевно, Финтик так закохався в Таню!
— Ні. Це пародія на модний спів... Чи гру на сцені...
— Правда... — схилила щічку на кулачок. — І в нас вважає дехто, що почуття героїв передавати треба з надривом, в стилі несамовитості...
— Не піддавайся на це хоч ти! — гукнув Тарас, злякавшисі. за ученицю.
— Що тут таке? — ввійшов господар дому.
— Нічого. Ми бесідуємо про гру в театрі, — мовила йому спокійно Катя.
— А я подумав...
Очі її сяйнули зоряним чарівним блиском.
— Мабуть, я вже піду, — підвівся з стільця Тарас.
— Так скоро? — зламала брівки дівчина.
— У мене ж гість...
— Спасибі вам за протекцію.
Промовчав. Ніби в густім тумані вийшов до передпокою, одяг кожуха, шапку.
— Добраніч вам!..
— Прийдете завтра? — дзенькнуло з небесних сфер.
— Звичайно...
Аж на морозі трохи йому полегшало. Туман розтанув, речі набрали звичних абрисів. Було і страшно, й смішно. Брів молодим, веселим снігом, що осявав грудневий ранній вечір, і відчував у грудях замість серця тендітну білу квітку. Хотілося йому співати, плакати, кричати хтозна-кому й хтозна для чого, щоб поділитись дивом, що сталось з ним. Ото було б, якби гукнув "Ой хмелю" чи "Морозенка" на повен голос!..
Сніг осідав, порипуючи, під чобітьми. Дими вилися вгору — брав морозець. Поблискували свічками вікна... Може, колись і в нього буде своє обійстя, хата і в ній родинний вогник, довкіл якого... жінка в накинутій на плечі хустці, діти, він сам, статечний, неговіркий — як же отець сімейства... Знадвору чути рипіння, сміх... "Дозвольте заколядувати?.."
Ішов, перейшов місяць по небу;
Щедрий вечір!
Да стрівся місяць з ясною зорьою;
Щедрий вечір!..
Щепкін, напевно, жде господаря, що загуляв... Там є Павло Абрамович, і він не дасть йому скучати... Господи, кутя ж сьогодні! Він геть забув, зустрівши свою зорю... Свою?..
— Нарешті! — гукнув Овсянников, що вийшов його розшукувати.
— Як там наш гість?
— Нівроку. Я виглядаю, чекаю вас, Тарасе, а він собі всміхається... Оце допіру лише сказав, що ви в актриси Піунової.
— Учили роль Тетяни із "Москаля-чарівника".
— Чудово!
— Дай-то боже...
— Вам Піунова не до вподоби?
Не знав, що мовити на дружне те запитання, і через те промовчав, удавши, що не почув.
Біля будинку на них чекав, прогулюючись, великий гість. Лице його було, мов ясний місяць...
Ішов, перейшов місяць по небу;
Щедрий вечір!..
...Свята не ідеальний час для розумних бесід. Тим паче дли поезії.
Благі пориви сісти і прочитати вголос нову поему вдалося їм здійснити аж на четвертий день по приїзді Щепкіна. У круговерті свята, вистав, навчання Катрі та репетицій їм випала година-друга побути вдвох, і добрий друг, зітхнувши, сам попрохав:
— Ну-у, братику, читай свою поему! Пора. Бо завтра останній день. Поїду, щоб рік новий зустріти вдома...
— Може, побув би ще?..
— Ні. Бенефіс у мене... Та й тягне щось мене в Москву Бодай чогось не сталося... Душа болить...