її витягли наверх і помістили в кімнату з вікнами на захід, яка завжди призначалася для приїжджих.
Увечері того самого дня, в котрий вони приїхали, з нею трапився перший напад задухи. Вночі стався другий приступ, од якого вона мало не сконала. З цього моменту всі ускладнення відпали самі собою як для Терези, так і для сім'ї Дескейру. Вона була переконана в тому, що їй тепер нічого боятись: між цією виснаженою жінкою і невидимою зграєю її переслідувачів постала примара смерті. Що стосується Дескейру, то головне для них ускладнення усувалося безнадійним станом Терези. Свекруха, яка втекла в Аржелуз, попередивши, що ноги її не буде в домі, "поки там перебуватиме та потвора", хоч і справді не появлялася в Сен-Клері, але все ж погодилася скласти зброю. "Дамо звершитися,— писала вона Бер-нарові,— дамо звершитися небесному правосуддю^". І також відзначила: "Наша маленька Марія гідна подиву".
Молода дівчина звалила на себе всі турботи, зв'язані з доглядом за хворою. Тереза приймала її турботи з глибоким довір'ям, яке тривало до різдвяних свят. З наближенням свят це довір'я різко похитнулося. Марія помітно змінилася: вона перестала з такою запопадливістю займатись своїм шитвом. Безцільно сновигала по хаті, час від часу сідала біля вікна і наче прилипала обличчям до шибки; турботи про матір звелися до одного тільки фізичного догляду за нею. "Вона одержала якийсь наказ,— думала Тереза,— і бореться з чиїмось стороннім впливом на неї. Нас винюхали. Дарма що вона нікуди не виходить. Адже у них стільки можливостей прислати їй зашифроване розпорядження... На неї тиснуть звідкись збоку. Проте, як би вони не пнулися з шкіри, вона не отруїть мене..."
І ось одного похмурого ранку, коли дощ періщив по шибках вікон, у Терези з'явилася тверда переконаність, що її зрадили: накинувши" на себе синій плащ, Марія попередила її, що їй треба кудись піти, і запитала, чи їй часом чогось не потрібно. О; вічно те саме! Тереза також ставить собі ті самі питання, які вона по вечорах задавала Анні, коли та, одяг-шись у свій англійський костюм і нап'явши на ноги черевики, збиралася виходити на вулицю: "Ви йдете, серденько? Ви не боїтесь дощу?.." Звертаючись тепер з цими ж запитаннями до Марії, Тереза так само відчуває впевненість у тому, що ніхто в світі не зможе перешкодити молодій дівчині бігти туди, дё її чекають; І вона не помилялася, незважаючи на те, що Марія виправдовувалась найневиннішими словами (їй треба пройтися... виходять же в Парижі на вулицю в будь-яку погоду: чому б не робити цього в селі, особливо тут, де, пісок зразу ж вбирає дощову воду?), затятий і оскаженілий вираз її обличчя говорив: "Скоріше я переступлю через твій труп..."
Позавчора ввечері приїхав у Сен-Клер на різдвяні канікули Жорж Філо. Кухарка Філо повідбмила про це м'ясника. Марія не могла стриматися від спокуси написати йому: Чому б нам не попрощатися по-людськи? Завтра біля десятої я буду в Сіле, на покинутому хуторі..."
Він, звичайно, не прийде туди. Вона все запевняла себе, що він не прийде. Марія обернулася в дверях і послала поцілунок матері, яка зі своїх подушок никала за нею очима. Якою тривогою й тугою був .сповнений її погляді Але врешті-решт звикаєш до страждань людини, яку доглядаєш.
Проходячи площею, Марія пригадувала жахливу обіцянку Жоржа: "З свого боку, маючи на увазі ваш спокій, я беру на себе зобов'язання ні під яким приводом не порушити цього мовчання; будь-які ваші благання чи погрози не примусять мене змінити своє рішення". А якщо він навіть і зважиться прийти на це побачення, то де гарантія, що з цього щось може вийти? І все ж вона була сповнена надії, тієї^адії, яку повсякденно підігрівала в ній мати. Кілька разів Тереза робила їй натяки на своїх онуків, який вона вже ніколи не побачить. Ще навіть вчора вона сказала:
— Ти вчишся доглядати за хворими. Вчишся бути терпеливою. З ним тобі доведеться бути надто терпеливою...
Але хіба ці слова не злітали з вуст божевільної? Незважаючи на те, що Марія була цілком свідома цього,.вона, звертаючи з розбиїої селянськими візками дороги, що вела в Аржелуз, і пускаючись піщаною стежкою, злегка прибитою дощем, знову і знову пригадувала ці слова. Дуби ще не скинули свого листя, було тепло; у ландах зима є —безконечним про-" довженням осені. Дощ, ніби велетенське ватяне покривало, відділяв її від оточуючого світу, приглушував враження від нього. Пахло гнилою деревиною й сухою папороттю. Крізь просвіти між соснами вона побачила, що загорода для овечок, у якій вони колись з Жоржем ставплп своїх коней, була відкри-
та. З комина кинутої садиби йшов дим, очевидно, хтось розвів у пічці вогонь із стружок і соснових шишок. Можливо, це пастух. Навіть краще, якби то був пастух...
Вона ввійшла; дим аж виїдав очі. Жорж, який, простягнувши до вогню ноги, сидів на купі хмизу, раптом підскочив. Вона побачила, що він схуд і що ще дужче косив очима: це траплялося з ним завжди, коли він був дуже втомлений. На носі в нього знову були окуляри, які вона забороняла йому носити в її присутності, — їй здавалося, що в окулярах він дуже некрасивий. Навіть не потрудився побритися. Це був він — високий і палкий, але вутлий юнак. А вона, сповнена сил, стояла перед ним з мокрим від дощу обличчям, з розпашілими від припливу молодої крові щоками, з палаючими1 очима... З-під спіднички її англійського костюма виглядали халявки зграбненьких лакованих чобітків, які доходили їй майже до колін. Він подякував за те, що вона прийшла. Потім попросив її до вогню і відсунувся, щоб дати місце.
Написи, ініціали й малюнки, зроблені на стінах вугіллям, залишалися такими ж чіткими, як і в минулому році. Як усе могло б бути просто, якби вона захотіла! Досить було тільки взяти його за руку... Але, зрозумівши, чого він сюди прийшов, вона підвелася.
— Мені вже не холодно,— сказала.— Ні, не вставай, сиди, будь ласка. Я не хотіла, щоб наші стосунки закінчилися цим листом. Не хотіла покинути тебе, не сказавши "прощай". А тепер клянусь, що залишу тебе в спокої...
Він почав її запевняти, що зовсім не прагне, щоб вона залишала його в спокої, але ці запевнення' аж ніяк не втішили Марію. Вона впізнавала вираз, якого в такі хвилини набирало його обличчя, приспішене коротке дихання і звичку копилити надто велику й червону нижню губу; байдуже спостерігала за ним, аж нітрохи не розділяючи його замішання і навіть відчуваючи до нього певну відразу. І все ж не він її любив, а вона задихалася від пристрасті і готова була за нього вмерти.