Таким чином, у той час, коли ч Тереза ще з учорашнього вечора сиділа в ліжку з відкритими очима, прикидаючись заспокоєною, аби позбутися Анни, присутність якої тепер викликала у неї страх і огиду, шалена буря насувалася з рідних ланд. Якою недовірливою не була нещасна, все ж їй здавалося, що вже пройшли всі строки для несподіваного нападу ^а неї. Анна, напевно, сидить у своїй кімнаті з учорашнім незнайомим мужчиною. Всі двері на засувах. Під час цього своєрідного перемир'я, яке забезпечувала їй ніч, Тереза на хвильку забула про своїх переслідувачів, вона пройшла невидимий кордон ворожих армій і, відновивши в пам'яті свої страждання, пригадала останній удар, нанесений їй перед розкриттям жахливої змови... То були слова Жоржа, які передав їй Монду: "Головне, щоб вона пішла звідси, щоб я її більше не бачив!" Він сказав це тим самим голосом, яким кілька годин тому освідчувавсь їй у коханні... Та хай він буде благословен за ті декілька днів надії, за ті короткі хвилини засліплення і впевненості! Навіть тепер Тереза відшукує цю краплю води і, наче бажаючи задовольнити нею спрагу, підносить до вуст долоні. По суті, вони нічого поганого їй не зробили... Та що це? Ворог не загаявся скористатися цими кількома хвилинами її неуваги... Оглушливий дзвінок у дверях. Подумавши, що їй примарилось, Тереза схопила обіруч голову. Через секунду пролунав другий дзвінок, ще наполегливіший, несамовитий.
Тереза підвелася й засвітила в передпокої люстру. Щоб не впасти, їй доводиться триматися за стіну.
— Хто там?
— Це я... Марія.
Марія! Так, значить, вона нанесе перший удар... Тереза не може відійти від стіни. З трудом підходить до дверей, пригадуючи собі своє рішення: перенести все мовчки, не зробити жодного руху для самозахисту.
— Заходь, Маріє, дитино моя...
— Побачивши цей привид, Марія стала як укопана, розкривши рот. ,
— Ходімо у вітальню, дорогенька моя. Я не можу довго стояти.
Спохватившись, Марія твердить про себе: "Диви, як прикидається!" Скільки разів на протязі цих кількох днів вона бачила, як Тереза міняла свою зовнішність. Ще один із виявів її хитрощів,. Досить тільки відкинути їй з лоба ці нікчемні чотири волосинки...
— Чому ти так пізно приїхала?
— Поїзд прибуває о дванадцятій.
Вона гадала, що мати почне розпитувати її. Але Тереза дивилася на неї, не кажучи й словак тільки чекаючи удару. Не можна було витримати проникливості її погляду. Ще один виверт: втуплювати отаким чином очі в людину.
— Ви знаєте*,'чому я приїхала?..— Тереза схилила голову.— Як бачите, я швидко на все реагую. На щастя... Але чому ви це зробили?
Тереза зітхнула:
— Я стільки вже наробила! Що саме ти маєш на увазі?
— Ви не здогадуєтесь? Ні? А той лист, який ви позавчора написали Жоржу? Ага! Попались! Ви не сподівалися, що я так швидко матиму доказ вашої зради?
— Мене цим не здивуєш. Зі мною ще не таке робили. Побачимо, що буде далі!
Вона говорить спокійно, з виразом цілковитої байдужості, від якого Марії стає моторошно, дарма, що дівчина намагав--ться розпалити в собі гнів. "І все-таки, — думав вона, — яка комедіантка!"
— Яке ти маєш доручення? За чим вони" тебе послали? Давай краще одразу. Я не чинитиму опору, піду вам назустріч, аби тільки все швидше скінчилося... Я відповідатиму тагі, як від мене вимагатимуть. Підпишу будь-яке зізнання. Навіщо ж хитрувати?..
Марія люто перебила її:
— Ви завжди вважали мене ідіоткою. Але я не така дурна, як вам здається. Потрудіться перш за все з'ясувати мені, чому ви написали цей лист?
— Запевняю .тебе, дитино моя, що краще буде, коли я прямо відповім комісарові поліції або судовому слідчому...
Ви знущаєтесь, ви... Але Марія зупиняєтся на півслові. Ні! Не може бути, щоб ця жахлива лихоманка, яка стрясає її матір, щоб ця єдина сльоза, яка котиться уздовж носа, цей вираз жаху в очах, цей принижений, згорблений вигляд приборканої тварини, — щоб усе це було всього лише майстерною грою.
— Ти мене не розумієш, не повіриш тому, що я знакц бо знаю тільки я одна. Ти — знаряддя в чужих руках і підкоряєшся силі, якої сама не знаєш. Вони хотіли, щоб Жорж зат стрелився. В його самогубстві обвинуватили б мене. Він повинен був померти, тому що знайомий зі мною, але я розладнала їх плани. РозумієЩ? Я розладнала їх плани. Коли я постану перед ними і мені доведеться признаватись, про це обов'язково треба буде сказати... Так, я готова понести відплату і не стану захищатись; Що стосується Жоржа, то я не тільки не вбила його, а врятувала йому життя. А втім; чи варто кричати в цій пустелі? Навіщо кричати* з глибини цього могильного склепу? Ти сидиш ось поруч і разом з тим перебуваєш за тисячі кілометрів од мене...
Застогнавши, вона повернулася обличчям до стіни. Марія вже не відчуває, як болить її власна рана.— їй хотілося б щось зробити для матері. "Я перешкодила цьому самогубству", — сказала мати. А коли це правда? Як часто Марія схилялася над безоднею смутку, з якої Жорж так рідко піднімався до неї!..
В кімнатній тиші вона слухала, як, відвернувшись до стіни, уткнувшись обличчям у зігнуту в лікті руку, плакала її мати. Плакала не так, як дорослі люди, а схлипувала, наче мала дівчинка, покарана за якусь провину, і Марія, мов дитину, повертає її до себе й каже:
— Ніхто вам не бажає зла, мамо! Я приїхала з Сен-Клера, щоб доглядати за вами. Поки я з вами, ніхто вам нічого не зробить.
— Ти не знаєш того, що знаю я. Учора ввечері1 приходив якийсь мужчина і питав, чи я не озброєна. Цієї ночі він заховався в Анниній кімнаті. Цей тип, напевно, з поліції; вони не поспішають: так чи інакше вони матимуть мене в руках, бо знають, що в мене нема виходу, що мені не вирватися від них.
Цієї ночі нічого не трапиться: я ночуватиму біля вас. Засніть...
— Вони звеліли тобі ввійти в довір'я до мене? Я все знаю. Мене не проведеш... однак дуже добре, що ти зі мною...
Як мало ця ніч скидалася на те, чого очікувала Марія! Коли вона спробувала забрати свокк закляклу руку, мати застогнала і змусила знову покласти її на чоло. Марії стало холодно. Довкола неї знову був осінній нічний Париж з невпинним шумом проїжджаючих автомобілів, чахканням локомотива тощо. В одному з будинків спить Жорж, байдужий, недоступний. Вона ніколи не мала для нього якогось значення, дарма що вдавала, ніби не вірить у це. Вона не докоряє, бо повністю віддала йому себе, не сподіваючись щось одержати від нього навзамін. "Ти можеш мене покинути, але не можеш зробити так, щоб я не була твоєю..." Вона плакала, але сльози її не були сльозами злоби і відчаю. Прилігши, не роздягаючись, на одному ліжку з матір'ю, вона слухала, як та дихає; вряди-годи бурмочучи якісь слова... Оскільки ж Марії було сімнадцять, вона заснула.