— Ви маєте на увазі синьйорину Мареллі, продавщицю з м'ясної крамниці?
— Так, — радісно підтвердила вона. Їй було років тридцять п'ять, не дуже приваблива, а проте знайшовся ж чоловік, який, мабуть, із ввічливості допоміг їй стати вагітною.
— Ви знаєте, що синьйорина Мареллі загинула? — спитав Дука, але просто так, з цікавості, навіть не дивлячись на гостю; він милувався приємним, зеленкуватим світлом, яке падало з вікна, наче відбитий від високогірної сосни промінь; аж не вірилося, що вони сиділи в самому центрі Мілана.
— Ах так, знаю. Бідолашна… І м'ясна крамниця теж зачинена, тому я й згадала про неї, — промовила жінка. Прочитавши про це в газеті, я одразу ж подумала: "Якби ж мені пощастило знайти цього лікаря…"
— А хіба синьйорина Мареллі назвала вам моє прізвище?
— Ні, вона мені лише сказала: "Мій лікар із площі Леонардо да Вінчі". А тут живете тільки ви; мені пощастило, що я вас; гак швидко знайшла.
Яке щастя! Дука й далі мовчав, час від часу позираючи на неї; та лише мимохідь погляд його ковзав по дверях до передпокою, за якими стояв і слухав Маскаранті. Нарешті вона не витримала.
— У мене старенька мама, хвора на серце; що буде, як вона довідається? А що скажуть люди? Грошей у мене вистачає, не думайте, що я хочу безплатно; синьйорина Мареллі… бідолашна, якби вона була жива, то підтвердила б… Крамничка в мене невелика, та заробляю я непогано, тільки не кажіть про це податковій службі; коли йдеться про креми, помади, лаки для нігтів, то ми, жінки, тратимо гроші, не довго думаючи; ви не повірите, деякі служниці залишають у мене всю свою платню. Скажіть свою ціну, не гнівайтесь, докторе, даруйте мені.
Її стримана тривога здавалась дуже щирою, та Дука вже давно вирішив не зважати на щирість та інші такі чесноти. Отож холодно перебив її:
— Ви давно знайомі з синьйориною Мареллі? — Вона загинула, ця синьйорина Мареллі, в червоному рединготі й незаймана.
— Знаєте, — мовила жінка, зніяковівши від його наполегливості, — м'ясна крамниця стоїть отам, моя крамничка — отут, а ось там — Фронтіні.
— Бар Фронтіні?
— Так, бар і кондитерська. Ох, як я люблю їхні булочки, вони там кращі, ніж будь-де, тож ми й зустрічалися щоранку за чашкою кави, по обіді знову за чашкою кави, кілька разів і за "аперолем", та передусім вона приходила до мене по лак для нігтів. Це було в неї наче хобі, вона купувала лаки всіх кольорів, але ходила здебільшого з нелакованими нігтями; якось вона сказала, що лакує нігті лише заради різника, йому подобаються лаковані нігті; але тільки тоді, коли вона була з ним, тільки тоді вона могла лакувати нігті у найдивовижніші кольори, навіть кожен ніготь в інший колір, а загалом ні, загалом їй не дозволялось фарбувати нігті. І так ми з нею трохи потоваришували, навіть дуже.
Під його пильним поглядом вона збентежилась і вже й сама не знала, як саме потоваришувала з дівчиною з м'ясної крамниці — трохи чи дуже.
— А синьйорина Мареллі казала вам, чому збирається йти до мене? — Він усе ще пильно дивився на неї, не відводячи погляду ні на мить.
— Ви ж це знаєте, лікарю.
— Я хочу, щоб ви розповіли мені, що вам казала синьйорина Мареллі.
Жінка занепокоєно пояснила:
— Вона сказала, що збирається заміж за власника м'ясної крамниці, про це я вже давно знала, і додала ще, що він їй не подобається, що вона кохає іншого — того, котрий загинув разом з нею, — а різник, мовляв, це просто непогана нагода. Але він хотів, щоб у неї було все гаразд, інакше він із нею не одружиться, а в неї не було все гаразд, тож вона знайшла доброго лікаря, який усе залагодив.
Отже, він добрий лікар, який усе залагоджує. Дука перестав так пильно дивитися на бідолашну жінку й сам до себе всміхнувся. Ці хитрі злочинці можуть робити все, що хочуть, та завжди знаходиться якась дурноголова жінка, базіка, яка розповідає про все до решти.
— І що я повинен для вас зробити?
— Ох, послухайте, лікарю, якщо ви не хочете цього зробити, то так і скажіть. Я вам уже стільки всього розповіла; ці розмови й так діють жінкам на нерви.
— Маскаранті! — покликав Дука, уже не звертаючи на неї уваги.
Той напрочуд м'яко ввійшов до кабінету з передпокою, де стояв, прислухаючись до їхньої розмови.
— Маскаранті, будь ласка, покажіть синьйорині своє посвідчення.
У їхні наміри не входило розкривати їй, що вони з поліції, у цьому логіки не було, та все ж Маскаранті виконав його прохання.
— Слухайте мене уважно, — мовив Дука. — Ми з поліції. Але не бійтеся. Але жінка таки злякалась, навіть здавалося, що вона ось-ось зомліє.
— То ви не лікар? — Вона задихала часто-часто, так ніби повітря було свинцеве. — А портьє сказав мені, що ви — лікар.
— Заспокойтесь! — гримнув він. щоб вона не зомліла. — Я й лікар, тобто був лікарем. Але тепер ви повинні допомогти поліції.
Перед цими двома чоловіками, які несподівано виявилися поліцейськими, вона відчула себе маленькою дівчинкою.
— Я мушу повернутися до крамниці, вже пізно, я залишила там свою маму, а вона в мене стара й не знає, що й до чого. — Гостя підвелася, незграбно тримаючи сумочку обома руками; обличчя її позеленіло, та причиною цього було лише відбите світло гомінкої весни, що зазирала крізь вікно.
— Сядьте, — звелів Дука.
Мабуть, голос його був надто суворий і гучний, бо жінка здригнулася, аж підскочила.
— Так, так, так, — промовила вона. — Так. — Потім сіла й одразу заплакала.
Єдиний дійовий спосіб заспокоїти того, хто плаче, — це наказувати йому.
— Покажіть свої документи, — звелів їй Дука.
— Так, так, — знову промовила вона, плачучи, й заходилася порпатись у сумочці. — Тут у мене лише ліцензія, а паспорт удома.
Дука погортав ліцензію — жінка мала двадцять дев'ять років, але на вигляд їй було на кілька років більше, як і багатьом іншим міланкам, які працюють, працюють, а потім обличчя в них стає ось таким. Тоді передав ліцензію Маскаранті і, пам'ятаючи, що з вагітними жінками треба бути делікатним, почав:
— Не треба нас боятися, ми хочемо лише дещо дізнатися про ту дівчину. Ви знаєте багато більше, ніж сказали, і повинні все розповісти поліції. Розкажіть, наприклад, детальніше про той лак для нігтів, мені це цікаво. Ви казали, що вона фарбувала собі кожен ніготь в інший колір, але не завжди, чи не так?