— Їдьмо до Романо Банко, — кинув він Маскаранті. — Через Інверіго.
Це був лише натяк, але Маскаранті зрозумів його чудово; щоб потрапити до Романо Банко, не треба їхати через Інверіго, яке лежить у протилежному напрямку, однак уже цілих десять днів Дука не бачив своєї сестри, десять днів не бачив маленької Сари, десять днів не бачив Лівії, її обличчя, геть помережаного лініями у вигляді літер М та W.
Вони їхали під гору, немовби назустріч сонцю, щоб прослизнути в нього; нарешті показалася вілла Аусеро.
— Це тут? — спитав Маскаранті.
Так, це тут; за воротами стояла Лоренца, тримаючи дівчинку за руку. Вони мали прекрасний настрій, чудовий вигляд, щічки у дівчинки були напрочуд пухкі, "кінський хвіст" у Лоренци на тлі світло-зелених пагорбів Бріанци був надзвичайно гарний.
— Лівія зосталась у кімнаті, — мовила Лоренца.
Це найкраще, що вона могла зробити; сімдесят сім рубців, що вигадливо помережили її обличчя, були всюди — в кутиках очей, губів, біля ніздрів; їй залишалося тільки сидіти в кімнаті, навіть після всіх тих пластичних операцій. Взявши Сару на руки, він перетнув садок аристократичної вілли й увійшов до зали..
— Куди ти несеш мене, дядьку? Авжеж, він справді був дядько.
— Ми йдемо провідати синьйорину Лівію. — Дука рушив сходами, що вели на горішній поверх; він знав, що Лівія бачила з вікна, як він під'їхав, і вже чекала на нього.
— Я хочу гратися з синьйориною Лівією, — сказала Сара, — але вона не. хоче.
— Синьйорина Лівія трохи втомлена, — відповів він.
У коридорі другі двері праворуч відчинились, і Лівія промовила:
— Якими вітрами?
— Ми лише на хвилину, — сказав він і, тримаючи дитину на руках, придивився до Лівії ближче; за десять днів сімдесят сім рубців не зникли, не зникнуть вони й за десять місяців, ані за десять років.
— Негаразд, правда? — мовила вона.
Це означало: негаразд з моїм обличчям. Лагідно й водночас жорстоко він відповів:
— Так.
Синьйорина Лівія Уссаро більше любила правду, навіть коли ця правда була гостра, мов бритва, ніж заспокійливу брехню; вона й справді усміхнулася, так наче Дука сказав їй, що вона дуже гарна.
— Залиште мені дівчинку і йдіть до сестри, — сказала вона й усміхнулась.
Все ж таки пластична операція виявилася вдалою, Лівія навіть могла всміхатись; здавалося, вона просто перехворіла, тяжко перехворіла віспою.
— Так, — мовив Дука. Він опустив дитину на землю й додав: — Іди, пограйся з синьйориною. — Потім ступив крок до Лівії. — Я мушу взятися за одне діло, сподіваюся, що швидко впораюся з цим, а тоді ми зможемо поїхати до моря. Лікар сказав, що море піде вам на користь.
Навіть володар усіх океанів світу, бог морів і творець вод ніколи не зміг би усунути оцих сімдесят сім рубців, Дука це знав.
— Мені добре й тут, не турбуйтеся. — Вона взяла за руку дівчинку, завела її до своєї кімнати й відразу ж причинила двері.
Він не міг нічого зробити, не міг розчавити, знищити того, хто помережив цим диявольським узором обличчя синьйорини Лівії Уссаро, бо закон не дозволяє самосуду, не допускає особистої помсти. Вишуканими сходами він зійшов униз і обійняв за плечі Лоренцу.
— Чому ти не залишишся надовше? Чим ти заклопотаний?
Він подивився на неї ніжно, щоб вона не здогадалася, яка ненависть закипає у нього в грудях і обпалює йому душу.
— Та нічим особливим, — почав вигадувати він. — Але мене, можливо, поновлять у корпорації лікарів, тож маю зустрітися з деякими людьми. Розумієш, я повинен пояснити, як усе було насправді.
Лоренца бажала лише, щоб він і далі практикував як лікар, але він хотів цього набагато менше.
Осяйний промінь сонця, що ковзнув невеликою долиною озера Сегріно, пронизав його наскрізь, коли він знову сів у машину і, вистромивши з віконця руку, ніжно погладив обличчя Лоренци.
— Швидше, будь ласка, ми спізнюємось, — мовив він до Маскаранті.
10
Опівдні не так легко їздити в Мілані машиною, нелегко о будь-якій порі, і кожен, хто може, намагається цього не робити. Маскаранті почав рахувати світлофори на бульварі Фульвіо Тесті й, поки дісталися до Порта Тічінезе, нарахував їх усього лише тридцять два. Неначе на повільній дитячій каруселі, вони об'їхали півколом невелику площу 24 Травня у потоці машин, що посувались у чотири, а то й у шість рядів, милувалися Дарсеною, Міланським портом; кажуть, що цей порт стоїть у Європі на п'ятому місці за тоннажністю вантажів, які через нього проходять. Дука подумав: "Можливо, насправді тут перевозять пісок та каміння"; тоді сказав до Маскаранті:
— Їдьмо правим берегом.
Він мав на увазі правий берег Альцайя Навільйо Гранде, яким їхали ті двоє — дівчина та Сільвано, тепер уже покійники. Це було лише три дні тому, в грозу, а нині світило сонце, повітря було ясне, наче в горах. Вони швидко знайшли місце, де це сталося; на асфальті залишилися сліди від гусениць автокрана, що витягав автомобіль з каналу. Маскаранті, вийшовши з машини, відразу побачив на стіні будинку сліди від куль. Дука дивився у воду каналу. Чому дівчина й Сільвано вибрали цю дорогу? Якби вони поїхали лівим берегом, де дорога ширша, їм пощастило б утекти від смертельної стрілянини. І звідки ті, хто в них стріляв, знали, що вони їхатимуть правим берегом? Ті люди мали знати приблизно й час, а також багато чого іншого.
Дука й Маскаранті повернулися до машини й рушили в бік Романо Банко, але невдовзі збавили швидкість, бо Дука розраховував прибути туди не раніше, ніж о пів на другу, — різник Ульріко Брамоілла, певно, вже пообідає, Дука не хотів турбувати його за столом. У Корсіко вони переїхали через міст; на протилежному березі дорожній знак у кінці вулиці Данте вказував, що Романо Банко ліворуч. Широка заасфальтована дорога стелилася то лугами, то поміж великих та малих будинків і навіть споруд на кшталт хмарочосів; потім ще один знак сповістив, що вони в'їжджають у Романо Банко і що давати звукові сигнали тут заборонено.
— До церкви. Під'їдьмо до церкви.
Маскаранті повів машину широкими вулицями розкиданого села в бік невеликої дзвіниці.
"Напевно, це правда, — подумав Дука, — він таки замовив цілу вантажівку гвоздик із Сан-Ремо". Поряд з невеличкою церквою зі скромною дзвіничкою, побляклою й зворушливою своєю вбогістю, ще відчувався запах гвоздик; з ветхих будинків навколо церкви, здавалося, ще долинав їх ледь чутний солодкавий аромат. Розпитавши в перехожих дорогу, вони знайшли будинок синьйора Ульріко Брамбілли — невеличкий одноповерховий котедж із клаптиком городу попереду; власне, це був і не город, а просто смужка землі з рядками зелені.