– От тобі і "Тень", – посмішкувато почав Вонсович.
– Тіні щезають од сонця, тумак розвіває свіжим вітром, – додав Яковенко.
– От і та "тень", що я "навела" на вас… – обернулась до них Антоніна Павловна.
– Неправда! Не зникла!.. – з запалом скрикнули Кость і білявий студент.
По сусідніх дачах почала вештатись челядь. За горою свиснув далекий трамвай.
Пора була розходитись. Городяни прощались, поспішаючи до поїзда, дачні розходились спати.
Марія Дмитровна силувала і Антоніну Павловну укласти, але та рішуче одмовилась і пішла вгору, де манячіли вже постаті Яковенка, Вонсовича та Голосова.
Їй хотілося бути сам на сам, і вона знарошне затамовувала ходи, коли ось з-за розгіллястого чумака виринули студент і Кость.
– Антоніна Павловна, ми вас трохи проводимо, можна?
Антоніна Павловна спинилася, трошки задумалась: "Можна?"
Хлопці теж спинилися знарошне, щоб не попасти в один вагон з тими трьома.
Але розмова шось не йшла: хлопцям тислося надто багато питань, а Антоніні Павловні хтілося загнуздати себе для байдужого буденного життя, а до того ще й поїзд туркотів та свистів. Не доїхавши станції, де хлопці мали злазити, Антоніна Павловна звернулась до їх:
– Що ж, молодики? І для вас се минуло-пролинуло, і "Тень несозданных созданий" розвіялась, як тінь – як он тим добродіям (вона вказала на Яковенка, Вонсовича і Федоряку, що реготалися та лабузнилися до якоїсь огрядної красуні).
– Зроду! Довіку! – в один голос озвалися обидва. Антоніна Павловна усміхнулася напівзадоволено, напівжурливо і махнула рукою. Поїзд спинився. Хлопці вискочили та щиро прощалися з Антоніною Павловною.
– Бувайте здорові! Щасти боже! Спасибі вам… Спасибі, гискро божа…
– Вірте, не забудемо!..
Ще щось кричали хлопці, але поїзд верескнув, дригнувся і посунув, гудючи по коліях і шарахкаючи на зчалених їх кінцях.
Антоніна Павловна кланялась їм, і вони махали шапками і все ще щось викрикували, якісь подяки та обіцянки… щирі були ті обіцянки, і легко було їх давати, бо обидва були молоді…
Примітки
Вперше надруковано в другому томі збірки "Творів", "Дзвін", К., 1920. Подається за першодруком.
Тень несозданных созданий… – перша строфа з поеізї В. Я. Брюслова "Творчість" (1895 р.).
О, закрой свои бледные ноги! – теж з Брюсова.
всходит месяц обнаженный… – знову Брюсов і знову 1895 р..
Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867 – 1942) – російський поет-символіст.
Гіппіуси – Володимир (1876 – 1941), російський поет. Мав же молодшого брата Василя (1890 – 1942), але той на час написання оповідання ще не був відомим.
А дурак стоит у моря… – джерело цитати не встановлене.
Так жизнь молодая проходит бесследно… – романс російського композитора Л. Д. Малашкіна (1842 – 1902) на власні слова.
журбу Вані з "Жизни за царя" – опери російського композитора М. І. Глінки.
арію Ратмира – з опери того ж Глінки "Руслан і Людмила".
спів циганки з "Троваторе" – опери італійського композитора Д. Верді.
співи царівни Амнеріс – з опери "Аїда" того ж Верді.
партію матері Маккавеїв – мабуть з ораторії німецького композитора Г. Ф. Генделя "Іуда Макавей".