Темна сила

Страница 2 из 3

Винниченко Владимир

— Чом не буду? Се не довго в нас... Тільки, як не приказано...

— Е, земляк! Плюнь, брате, на се!.. Багато є всяких приказаній, та не всіх їх слухаться. Ось, наприклад, ясно, як день, що не можна, "не приказано" одним людям угнітати других, не можна, щоб одні все своє життя кували, будували, шили, варили й голодували, а другі тільки пили, їли, користувались їхньою працею й нічого не робили; "не приказано", щоб у людей одбирали волю й садовили їх на цілі годи за грати за те, що вони стоять за правду. Сього всього не можна б робити, а тим часом, сам знаєш, се все у нас робиться... От сього б, землячок, і не "полагалось" би робити... А те, що ми балакаємо, то — дурниця. Я ось одинадцятий місяць балакаю із-за сієї грати, а зла нікому, крім мене, ще не вийшло з того. А от ти й не спитаєш, за що я сидю, а кричиш. Ти спитай, розбери, за що людей мучать, та й говори. Знаєш, за що я сидю?

Вартовий каже, що не знає. Петя докладно й повагом починає виясняти йому свою справу. Вартовий уважно слухає. Потім Петя потроху переходить на загальні теми і вже зовсім приваблює до себе вартового. Його сердечний, м'який голос звучить таким щирим сумом, такою вірою, таким запальним гнівом, що "землячок" проти волі поглядає на його пильним поглядом своїх розумних очей і насуплюється. На ґанок, що під самим Андрієвим вікном, виходять декілька конвойних і, задравши голови до вікон, теж пильно слухають "важного политического". До бесіди пристає Андрій, потім Петро, і невеличке подвір'я наповнюється звуками дужих, нечуваних річей. І кожне слово сих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночі, розриває темряву солдатського. світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива, щось руйнує у них в серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків "не разговаривай", "довольно зевать" вже не чути, і видно, що се розмовляють вже не арештанти і вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в сьому тюремному подвір'ї, ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на сі грати, рознесуть їх одразу і гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.

— Ех! І на таких людей присилюють винтовки піднімать! — з гнівом стукнувши об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття, і, задерті догори, сі лиця похожі на лиця благаючих. А слова, нові і дужі, як удари молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче і солодко б'ють їх по серцю.

— Се правда! — щохвилини, то зітхаючи, то з обуренням, промовляють конвойні.

— А коли правда, то треба й робити по правді, по справедливості! — твердо і навіть жорстко говорить Петро, вистромивши один тільки ніс із-за грати. — Треба вирвати з себе страх, бо це сором. Треба розуміти, що вами заправляють, командують такі ж люди, як і ви, тільки гірші.

— Дисципліна! — зітхає хтось. Всі мовчать.

— Дисципліна! — сердито викрикує Петро. — Страх, темнота, свинство! От що!.. Треба людиною бути, а не худобою, яка батога боїться!

— Ій-богу, правда! — якось радісно скрикує молоденький солдатик з чистим, здоровим, як у хлопчика, лицем і задертою дитячою губою, і схвильовано озирається на товаришів.

Петро хоче щось казати, але конвойні розступаються і з-поміж них виходить солдат з винтовкою, за ним якийсь чоловік без картуза, у синій сорочці і в "вольних" штанях, а за ним знов конвойний з винтовкою. Вони по одному сходять з ґанку на подвір'я, і чоловік у синій сорочці, зробивши декілька ступнів, підніма голову догори, хитає нею й весело кричить:

— Драстуйте, Петро! Андрію, Петя, драстуйте!

— А! Степане!.. Як ся маєте? Зовсім вже?.. Як здоров'я?

— Нічого!.. Що читаєте?.. Дядя, драстуйте!.. Дістали? Ні? Дуже жаль... Що?.. Не чую... Драстуйте, драстуйте!.. Як ваші зуби, Валентине?

Постаті в вікнах ще більш оживлюються. Кожний вцось говорить до Степана, кричить, питав, сміється.

Степан одривчасто одповідае, не зупиняючись, не піднімаючи більше голови і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він іноді стріпує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються і незграбно несуть в руках винтовки.

Степан просидів троє суток у "темному" за нелегальну надпись на стіні і тепер здається всім новим і наче "з волі".

Чується:

— Ну, що? Як в темному?

— Нічого!

— Клопів багато?

— Легіони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?

— Мечтатель на сім суток у темний пішов.

— Та невже? За віщо?

— Опарив двадцять два , як той підслухував під вікном.

— Та сім суток за це?

— Атож.

— Земляк! Не разговаривай! — зупиняє його конвойний.

Степан обертається до його, пильно дивиться йому в лице і питає:

— А ти з якої губернії?

— Саратовської.

— Ну, от! А я Київської. Які ж ми земляки? Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається сей жвавий "важний".

— Це все одно! Всі — земляки! — говорить він.

— Правда! — весело підхоплює Степан. — А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.

Саратовець усміхається, усміхаються й другі солдатики, причому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ґанку, старається сказати йому щось приємне і як-небудь висловити своє співчуття.

А Степан, ходячи, закладає часом руки за шию, підні-ма голову до неба і, глибоко-глибоко зітхнувши, звертається до вікон і каже:

— А все-таки гарно жити!

І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах, наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима й усміхаються тою ж радісною посмішкою.

Саратовець теж усміхається і, говорячи так, щоб непомітно було з офіцерського вікна, бурмоче:

— Звісно, що рай... як після карцера... гарно... Сонечко... і воздух... Що й казать... Я знаю...

Степан добрими очима дивиться на його і починає розпитувати про Саратовську губернію. "Землячок" розм'якшується ще більше, і розмова знов опановує всіма. І знов ангел правди зліта в подвір'я неправди, і не стає ні арештантів, ні конвойних.