Якось до них навідався Оґіон: Яблуньці тоді було тринадцять, а Іскрикові — одинадцять. Власне, саме тоді, на березі річки Кахеди, Оґіон нарік її доньку Істинним ім'ям. Напівжінка-напівдитина, вона була дуже гарною, коли босоніж ступала по зеленавій воді. Чарівник назвав її Хайогою. Він тоді прожив у Дубівцях ще кілька днів і якось поцікавився в Іскрика, чи не хотів би той податися У мандри разом із ним. Але хлопчик лише похитав головою. "А чим би ти зайнявся, якби мав можливість?" — запитав його Оґіон, і малий сказав йому те, що досі не наважувався сказати ні батькові, ні матері: "Пішов би в море". Отож, через три роки, коли чаклун Бучок нарік хлопця Істинним ім'ям, син Тенар найнявся моряком на торгове судно, що ходило з Вальмута до Оранеї і Північного Хавнору Час від часу Іскрик навідувався у Дубівці, але надовго там ніколи не затримувався, хоча після батькової смерті саме йому належало успадкувати садибу. Білошкірий, як Тенар, Іскрик виріс високим, жилавим і довгобразим, як Кремінь. Він так і не назвав батькам свою Істинного імені. Тенар не бачила сина ось уже третій рік. Можливо, він уже знає про смерть батька, а може, й ні. Хтозна, може й самого Іскрика вже немає серед живих — загинув, потонув... Але Тенар намагалася не думати про це. Її син повинен пронести іскорку свого життя через усі моря і крізь будь-які шторми.
Тенар встала, вдягнулась. Незважаючи на ранок, було вже зовсім тепло, тож вона вирішила не розпалювати вогнище. Вона сіла на порозі й випила кухоль молока, стежачи за тінню гори Ґонт, що тяглася углиб острова. Дув легенький вітерець, і в ньому відчувалися теплі пахощі літа, дивовижні аромати лугових трав. Усе навколо випромінювало якусь незбагненну тиху радість.
"Усе змінилося!" — шепотів Оґіон перед смертю, але в його голосі теж відчувалася радість. Тоді він подарував їй безцінну річ — своє Істинне ім'я, так наче віддав його на віки вічні.
— Айґаль! — тихо промовила Тенар. Він не відповів, натомість з кошари озвалися кози, які чекали, коли Колючка прийде їх доїти. "Ме-е-е!.. Ме-е-е!.." — долинало з-за живоплоту.
Кремінь, її покійний чоловік, любив казати: "Повір козі, якщо хочеш все зіпсувати". Він, хоч і сам колись пастушив, кіз терпіти не міг. А от Яструб у дитинстві якраз і був козопасом — тут, на Ґонті, по той бік гори.
Тенар зайшла до хати і побачила, що Терру вже прокинулась і стоїть біля Гедового ліжка, пильно дивлячись на сплячого чоловіка. Вона пригорнула малу до себе, і дівчинка, котра зазвичай ніяк не зважала на жодні прояви ніжності, цього разу, навпаки, навіть трохи притулилася до Тенар.
А Гед і далі спав непросипущим сном вкрай виснаженої людини. На його лівій щоці виразно виднілися чотири страшні білі шрами.
— Це від вогню? — пошепки запитала Терру.
Тенар відповіла не одразу. Вона й сама достеменно не знала, що то були за шрами. Колись вона запитувала його про це — давно, ще в Карбованій Залі Гробниць на острові Атуан. "Це, мабуть, дракон?" — насмішкувато спитала вона тоді. А Гед відповів їй цілком серйозно: "Ні, не дракон. То був один із поплічників Безіменних. Втім, зараз він уже не безіменний, бо, зрештою, я таки зумів дізнатися його ім'я..." Оце, власне, і все, що Тенар знала. Проте вона добре розуміла, що для Терру означає слово "вогонь".
— Так, — сказала жінка.
Терру продовжувала дивитися на Геда. Вона нахилила голівку так, щоб її єдине зряче око дивилося просто на нього, і через це стала схожою на крихітну наїжачену пташку — горобчика або зяблика.
— Ходімо, моя пташко, зі мною! Йому зараз конче потрібно добре виспатися, а тобі пора з'їсти персик. Цікаво, що у нас там сьогодні достигло?
Терру притьмом помчала дивитись на дерево, а Тенар рушила за нею.
Ласуючи персиком, дівчинка пильно розглядала те місце, де вчора посадила кісточку. Вона явно була розчарована тим, що там досі нічого не виросло, але вголос нічого не сказала.
— Не забувай поливати його, — нагадала Тенар.
Після сніданку прийшла тітонька Слань. Вона чудово плела кошики з очерету, що ріс на болоті біля Великої Кручі, і Тенар якось попросила відьму, щоб та і її навчила цього ремесла. Ще живучи на Атуані, Тенар полюбила вчитися. А опинившись на чужому для неї острові Ґонті, вона відкрила для себе те, що люди страшенно полюбляють учити інших. Відтак Тенар звикла вдячно приймати будь-які знання та настанови, і, можливо, що саме завдяки цьому тутешні мешканці швидко забули про її чужинське походження.
Колись свої знання їй передав Оґіон, потім — Кремінь. Вона щиро вірила в те, що можна навчатися протягом усього життя. Їй і досі здавалося, що в світі є ще багато цікавого і пізнавального.
Очерет вони замочили заздалегідь, а сьогодні збиралися розщеплювати його: то була справа хоч і марудна, проте не складна — не заважала ні думати, ні бесідувати.
— Тітонько, — спитала Тенар, сидячи на ґанку перед ночвами із очеретом і купою розщеплених стебел на рогожі, — а як ти визначаєш, має людина чарівну силу чи не має?
— Те, що приховує глибина, знає лише той, хто глибоко бачить, — споважнівши, глибокодумно промовила Слань. А тоді розповіла історію про мурашку, яка знайшла в палаці на підлозі волосину, принесла її "додому", а вночі все мурашине підземелля засяяло так, наче туди впала зірка, — адже та волосинка була з голови великого мага Броста. Але тільки мудреці могли побачити те сяйво в мурашнику. А звичайні люди взагалі нічого не помітили...
— Отже, їм просто бракувало знань. Треба вчитися! — зауважила Тенар.
— Хтозна, хтозна... Можливо, треба, а можливо, й ні, — тітонька Слань іноді любила напустити туману. — Деякі люди народжуються з цим даром. Навіть якщо ти нічого не знаєш про свій талант, він однаково залишається з тобою. І колись неодмінно засяє, як ота волосина, що потрапила в мурашник.
— Твоя правда, мені теж доводилося таке бачити, — кивнула Тенар. — А як ти знаєш, що людина не має нічого спільного з магією?
— Так це ж одразу видно! — вигукнула тітонька Слань. — Звичайні люди зовсім інакше виглядають. Нема в них чарівної сили, та й квит! Ось поглянь. Якщо в мене є очі, то я можу побачити, що й у тебе вони також є, еге ж? А якби ти була сліпою, то я б і це теж побачила. Або якщо в тебе, приміром, лише одне око видюще, як-от у нашої малої, або, скажімо, троє очей — це ж було б одразу помітно, хіба ні? Але якби я була сліпою, то не змогла б дізнатися, видюща ти чи ні, — хіба що ти сама б мені про це сказала! Та, на щастя, очі в мене є! І я знаю, що в мене чудовий зір. Третє око! — Вона торкнулася свого чола і засміялася — гучним сухим квоктанням, наче курка, яка щойно знесла яйце. Слань раділа, бо зуміла знайти потрібні слова і сказала саме те, що хотіла сказати. Якоюсь мірою її доволі плутана й недорікувата манера спілкуватися була пов'язана з невмінням висловлювати свої думки. Зрештою, ніхто й не вимагав від неї послідовності в мисленні. Так само ніхто ніколи не дослухався до її балачок. Вона була відьмою і тому всі сподівалися від неї саме цього незрозумілого та плутаного (а отже — загадкового і чарівного) белькотіння. Ясність думки в її ремеслі була зайвою.