— Браво, Вольдемар! — вигукнув тим часом Родзинко.— Знову впізнаю в тобі природженого торі.
— Прошу не зрозуміти мене неправильно, панове,— починав гнати туман на компанію Вольдемар.— Не подумайте, що я взагалі невдячний щодо цього краю, який мені, скажемо одверто, дав багатство, і славу, й могутність. Мене дратують часом наші строковики своєю разючою безініціативністю, що межує в них із злочинністю, але, попри все це, я люблю наш Південь, нашу житницю, нашу неспокійну, бурунливу Таврію і ніколи не проміняв би її на горезвісні ведмежі кутки та стоячі болота Півночі. Де ще, окрім Таврії, ви зустрінете такий легкий і високий пульс ділового життя, таке вільнодумне ставлення до традиційних звичаїв та святинь, такий, зрештою, строкатий набір народностей?.. І чи не окреслюється для вас, панове, в усьому цьому прообраз чогось зовсім нового, отого вселюдського, я сказав би, космополітичного, що знайшло вже собі таке ідеальне втілення на американському континенті? Ні, тут не стояче болото... Вся вона, наша чудова Таврія, кипить, як вольна біржа, доступна кожному, де кожен досягає того, чого здатен досягти! Близькість моря, порти, жвава торгівля й зв'язки з цивілізованим світом — все це кладе на нас відблиск, панове!..
Говорячи про біржу та про відблиски, Вольдемар звертався передусім до Артура, який, обставившись пляшками, схвально покивував головою і зауважував невлад, що "вівця — це завжди рента".
— Для нашої сонячної Таврії двадцятий вік наступив значно раніше, ніж для похмурої Півночі,— заливався далі панич.— Таврія лежить нині перед світом як суцільне золоте руно, дедалі дужче приваблюючи погляди новітніх язонів... І я вірю, панове, що вони з часом прийдуть до нас і висадяться на цих берегах, де колись висаджувались відважні мореходи Еллади, ті, що прокладали сюди перші стежки цивілізації, що заснували Херсонес та Ольвію. Таврія визріла, панове, вона не стане ховатись від них із своїм золотим руном! Навпаки, вона сама відкриє перед ними всі свої гавані, підніме всі свої шлагбауми їм назустріч!
— Шлагбауми — ф'юїть... Порто-франко... Ол райт,— забелькотів при цьому Артур, а компанія вважала за краще звернути розмову на інше.
— Як там твої цепеліни? — іронічно запитав Вольдемара татарин, маючи на увазі величезні суцільнометалеві кошари, що їх Вольдемар виписав цього року з Америки і для проби почав нещодавно зводити на двох степових тирловищах. Здалеку вони й справді були схожі на гігантські, до половини всаджені в землю дирижаблі. Похитували головами чабани, уявляючи собі, яка задуха стоятиме там влітку і який собачий холод тріщатиме взимку в отих залізних паничевих кошарах. Вольдемар не зважав ні на що.
— Будую... Може, це й не зовсім практично, але я хочу стандартизувати свої табори за сучасними взірцями... Стандарт, панове, має свої переваги і навіть свою поезію...
— Наскільки нам відомо,— посміхнувся татарин,— Кураєві табори для тебе теж не позбавлені поезії?
Це був натяк на Ганну. Вольдемар нахмурився. Він не любив, щоб про його обраницю говорили в грайливому тоні. Він вважав, що серйозно закохався в Ганну. Досі то, мовляв, були все пустощі, минущі юнацькі захоплення, негріховні веселі гріхи, а це наступило щось інше, не минаюче, напевне, якраз оте саме, що зветься коханням. Так принаймні думав Вольдемар. Він не боявся остракізму з боку салонних дам, вважаючи, що йому дозволена буде розкіш взяти собі дружиною дівчину без дворянських гербів. Адже відомо, що американські мільйонери непогано живуть без гербів. Фальцфейнівські мільйони — ото, зрештою, буде їхній герб! Махне на всіх рукою, візьме просту собі заробітчанку, яка своєю здоровою плебейською кров'ю покращить його хирлявий фальцфейнівський рід!.. Виховання, освіта? Він має щодо цього свою думку. Ндвмисне бере уламок дикого, але благородного матеріалу, з якого засяє згодом живий, створений самим господарем шедевр... Обробить, вишліфує, надасть йому форми і відтінків, яких захоче!
— Я просив би, панове, надалі не говорити вже про Аннет як про покоївку,— надувся панич.— Вважайте, що вона... моя наречена. Так, так я вирішив! — вигукнув він у відповідь на усмішливо-здивовані міни приятелів.— Бачу, що це єдиний шлях заволодіти нею. Я не в силі без кінця переборювати потяг, який вона в мені викликає до себе. Недовершена? Без виховання? Тим краще! Не треба мені готової! Я сам, засукавши рукава, виготую її собі від самого початку, відкинувши зайве, розвинувши те, що мені потрібно... А з Аннет вийде все, вона молода, і природні дані в неї, ви самі знаєте, багатющі!..
Приятелі чемно слухали господаря, хоча, видно, не вірили жодному його слову. Кінчилося тим, що Родзинко знову викрикнув "браво!", а інші, кисло поздоровивши жениха, розібрали ракетки і пішли продовжувати гру.
XXXVIII
Саму Ганну Данькові доводилось бачити лише зрідка, та й то здебільшого віддалеки. Раз бачив її крізь ограду на прогулянці в квітниках, в оточенні паничів, які, увиваючись біля неї, вчили Ганну користуватись отим апаратом, що знімає на карточки. По святах Лавренківну ще можна було бачити в асканійській церкві, коли вона, привертаючи погляди присутніх, гордо впливала туди в білому, мов з піни, платті, в перевеслах чорних блискучих кіс, перекинутих на груди. Ні, це вже не була "панночка в свиті", це була справжня панна, що йшла, мов по воді, звисока киваючи декому своїм гарним підборіддям, тримаючись так, ніби звіку була благородною.
Данько в церкві з часом також був уже не на останніх ролях. Піп, вподобавши його за голос і жвавість, в першу ж неділю доручив Данькові відповідальну як на хориста, роботу: розводити і подавати кадило Заняття це йому сподобалось, ладану хлопець не жалів, і, завдяки його ревності, дим стояв у церкві хмарою, і Ганна пливла в тій пахучій хмарі, мов янголиця.
На совість працював молодий кадильник. Під час Данькового чергування при кадилі серед його товари-шів-хористів також панувало веселе пожвавлення: з вівтаря, з-за попової спини, хлопець строїв на хори такі міни своїм братчикам, що вони мимоволі пирскали в кулаки, а регент, не знаючи, в чім річ, втрачав терпіння і в гніві стукав декотрих по головах камертоном. Після та&их кадінь увечері в казармах лунала зухвала — на мотив псалма,— складена самими ж хористами пісенька про те, як "Данило подавав попові кадило" і як то було "усмішительно".