— Куди це ви нас ведете? — здивовано запитала Ганна Лавренко.— Якраз наперед косарям завертаєте. Хочете, мабуть, щоб ноги нам пообтинали?
— Звідси почнемо,— нарешті зупинився прикажчик.— Розтягуйтесь, дівчата, в ряд, в одну лінію шикуйтесь... Будете йти перед косарями і... птицю зганяти, щоб не порізали. Прогортайте руками траву, дивіться, може, де гніздо. Якщо гніздо — одразу подай знак косареві, щоб обминув.
— Така робота нам по душі,— засміялась Вустя Яресько.— Це, може, все літо будемо тут жайворонків пасти?
— А ви ж думали як? У нас господарство культурне, заповідне, не те, що отам на Джарилгачі... Є в нас, дівчата, неподалік тут коса Джарилгацька, птиця хмарами на ній сідає, гніздо біля гнізда... Так вірите? — їдуть і пудами звідти яєць нагрібають... свиням своїм на корм!
— Хто їде?
— Та хто ж... хуторяни,— буркнув Гаркуша, промовчавши, однак, що наскоки на Джарилгач та на Чурюк найчастіше влаштовують якраз рідні його брати з батьківського хутора.— А в нас щодо цього суворо... Фрідрік Одуардович із самої Швейцарії телеграму прислав: пильнуйте, мовляв, під час сінокосу за гніздами... Так-то... Кожне пташа під охороною, кожну комаху жаліємо... ну, гайда, дівчата, бо хлопці вже наближаються...
Зблискуючи м'язистими жижками, дівчата рушили у відкритий степ. Справді, видно, до душі була їм ця робота! Ступали обережно, прогортали траву, як воду, м'яко, пестливо, і здавалось — не з трави випурхують перед ними жайворонки, а просто з їхніх моторних, по-дівочому ласкавих рук...
Гаркуша був вдоволений новим набором. Чудово працювали свіжі строковики, не доводилось підганяти. Хлопці, пороздягавшись до пояса, ішли один за одним, як оті тридцять три богатирі з казки... Брали щиро, на всю косу, нагортали з розмаху покоси, як хвилі. Радувався потай прикажчик, стежачи за сінокосом: будуть і похвали, будуть і нагороди!
Вдалий, радісний день для Гаркуші прикрашувався ще й розпашілими Олениними щоками. Смачна, тілиста дівка і, здається, не така перекірлива, як інші; ще в Каховці прикажчик накинув на неї оком... Своєю присутністю Олена веселила йому сьогодні весь сінокіс. Мимоволі повертало в'язи Гаркуші туди, в Оленин бік: третьою йшла в довгій лінії дівчат, що побрели й побрели травами в степ... Не зупиняться, не оглянуться. Одначе, куди їх понесло? Жартують чи познущатись надумали з прикажчика? Мовби далека хмара на обрії, синіє серед сліпучого степу Асканія, а вони на її тлі вже як оті джарилгацькі білі чайки...
Гукай — не догукнеш... Довелося конем переймати, завертати назад.
— На Асканію, чи що, зібралися? — гукнув Гаркуша, примчавшись охляп на коні до втікачок.
— Ще далі,— відповіла Вустя, підтримана дружним сміхом дівчат.— До самого моря хотіли!..
— Вертайтесь назад! А то ви, мабуть, і справді подумали, що сюди вас на пустощі набрано пастухами до жайворонків... Сіно он уже треба ворушити!
Женучи своїх веселих втікачок степом назад, Гаркуша весь час їхав над Олениною головою, заговорював до неї про се, про те. Дівчата насмішкувато переморгувались: лащиться прикажчик до Олени, посоловів, чого доброго, в кухарки переведе...
— Женуть ось наших арештанток,— зустріли дівчат жартами косарі.— По всьому степу, мабуть, птицю підняли?
— На орляче гніздо в одному місці натрапили,— весело розповідали дівчата.— 3 крашанками.
— Чого ж ви не махали?
— Нащо махати? Далеко! Доки ви туди докоситесь, то вже й орлята з гнізда повилітають!..
— Розбирайте вила, дівчата,— наказав Гаркуша.— Пора за діло!
— Хіба вже не підемо більше птицю полохати? — насмішкувато звернулась до нього Олена.
— Вистачить з них,— махнув рукою прикажчик.— Показались у степу — і досить... Тепер хай хоч і всіх переріжуть, я своє зробив...
Розійшлися дівчата з вилами по сінокосу, зайняла собі Олена Прокошки-орловця покіс...
Дружко кипіла до самого обіду робота, не було на кого покрикувати Гаркуші: вила так і мигтіли в дівочих руках, з виспівом посвистували коси в траві. За півдня пообпалювались косарі, спини та груди їм пашіли, розчервонівшись на спеці так, що, здавалось, і вночі, в темряві, жеврітимуть.
Під час обіду настрій прикажчикові було, одначе, попсовано. Почалося з одвійків. Найпащековитіші строкарі стали раптом доскіпуватись, чого це їм, замість обіцяних спочатку галушок з молоком, дають якусь бурду з голими одвійками? Хто ж, мовляв, вершки злизує?
Всі знали, що молока в Кураєвому дуже багато, тисячами цівок дзвенить воно щодня в цинкові дійниці. Опухали руки в доярок, доки передоять череди. Була на хуторі навіть дивовижна машина, що віяла молоко,— заробітчанки вже ходили напередодні гуртом на неї дивитись. Хитра ота заморська машина-віялка: о двійки залишає в Кураєвому, а вершки жене кудись далеко, у свої загребущі краї. Спершу відправляють їх бідонами в Каховку, там б'ють із них масло і, зоставивши сколотини каховчанам, відправляють готове масло ще далі, за море, до ТИХ, що прислали Фальцфейнам молочарську віялку.
Не хотів Гаркуша з першого дня загризатися з строкарями, намагався все звести на жарти:
— Багато родичів має наша пані Софія по загряиицях, та все, видно, католики... Ніяких постів не визнають, поїдають скоромину і в петрівку!..
Але строковики не приймали прикажчикових жартів, вони жартували по-своєму. Тільки покінчили з о двійками, як уже перейшли до глевтяків. Той ліпив коники, той верблюда, а інші, наліпивши жайворонків, бралися тут же вчити їх літати в повітрі. Один такий жайворонок, випурхнувши десь із-за спини, прохурчав Гаркуші попід самим вухом, викликавши серед строковиків загальний регіт... Ну і народець!
Після обіду працювали вже не з таким завзяттям, як у першій половині дня, але в цілому добре. Оголили до вечора степ, лежали покоси на версту від табору.
Увечері знову непорозуміння: почали строковики оберемками тягти свіже сіно до своєї загорожі. Став перепиняти Гаркуша — куди там, краще посторонись!