— Чого то вона розплилася до вух? — звернувся Данько до Валерика.
— Не знаю... І не знає ніхто.
— А що то в руках у неї?
— Одні кажуть, що то світильник, інші — що книга...
— А, по-моєму, воно більше на каменюку схоже...
— Яка бридка,— сказала Світлана.— А пані їх стягує з усього степу та ставить, як жандармів, в ряд попід своїми вікнами.
І, побравшись за руки, вони знову пірнули поміж шовки, поміж сухі струмки жайворонків, назустріч морю, ясному, чудесному.
Потім і шовки кінчились, і вперед, на край світу, розкотилась безтравна бура земля, ідеально рівна, в плямах солончаків, суха як дзвін. Незабаром, мов крізь мерехтіння текучого скла, далеко-далеко на обрії виросло кілька голих, рудих, немов покинутих людьми халуп. Низом, проймаючи їх, швидко струмувало могутнє марево, і дивно було, що воно досі ще не розмило тих глиняних присадкуватих мазанок, схожих на саклі.
— То вже табір Солончаковий,— зупинилась Світлана.— А далі там десь буде Строганівка на Сивашах. Там селяни живуть, ті, що воду крадуть... У них води мало, так вони її крадуть уночі з панських колодязів... Недавно пригонили об'їждчики двох... Руки на спинах поскручувані, обличчя в крові...
Стояли всі троє примовклі й довго дивились у той бік.
XVII
Чабанує Данько в степу. Вже позвикали до нього верблюди, яких він сам запрягає в гарбу, не ганяються за ним вожаки отари — гоноровиті цапи з дзвіночками на шиях, полюбили Данька навіть суворі приотарні собаки — білі кудлаті вівчарки української породи, для розведення якої Фальцфейни тримають цілу псарню.
Було попервах клопоту юному гарбичеві з верблюдами! Скільки їдеш, ревуть і ревуть, аж сумно стає. А як ляжуть посеред дороги, то — хоч плач! — ніяким способом їх не зженеш, доки самі не встануть. Окрім того, мали препогану звичку: всупереч волі погонича завертати в перший-ліпший двір, наче до себе додому. Коли Данько поїхав до економії по харчі, завернули його канальські верблюди під самі Софіїни вікна! Стали, позадирали голови і давай ревти, неначе тут шкури лупили з них живцем! Добре, що вчасно збіглися інші гарбичі, потягли мерщій Даяьків екіпаж далі від панських вікон, а то б не минути було розправи...
Атагас Мануйло терпляче навчав хлопця, як при-норовитись йому до верблюдів, як біля них ходити.
— Ти їх не бий, Даниле... Бо воно хоча й верблюд, але шкіра на ньому ніжна, як у чоловіка, бачиш, від батога одразу тріскається... А потім, забув я тобі сказати: солі ти їм даєш?
— Солі?
— Авжеж... Йому сіль — як овес коневі... Дома, в Оренбурзьких степах, він на солонцях виріс, і без солі йому тут не життя.
Метнувся Данько до гарби, приніс торбу з кухарською сіллю, насипав кожному, мабуть, по фунту.
Понабирали верблюди солі повні роти, взялись розжовувати її, як зерно, вдячно поглядаючи на гарбича.
— Дивні створіння: їдять курай та молочай, а сіллю закусюють!
— Отож частуй їх щодня... Чого-чого, а солі вистачить: під боком, на Сивашах росте...
Після того визнали нарешті верблюди свого погонича, перестали ревти.
Решту своїх обов'язків Данько опанував набагато легше. Прості вони: вранці мусиш наварити каші, в пору поїння отари — натягати води з степового колодязя, поналивати в жолоби. Зробивши це, запитуєш атагаса, де буде отара ввечері.
— Там,— махне атагас рукою в степ.— За отією могилкою... Бачиш, могилка бовваніє?
— Аж ото-о-о-о?
— Аж ото...
Склавши хазяйство, рушаєш на нове місце. При переїздах не любить Данько гнутись у своєму шатрі — частіше бачить його степ верхи на одному з верблюдів. запряжених у гарбицьку двоколісну кибитку. Гарно в степу, привільно! Щебечуть жайворонки, синіє небо, течуть марева...
Ні тобі панів, ні прикажчиків, ні дикої чеченви. Рідко вони з'являються тут.
Пливе Данько, спокійно погойдуючись на верблюді, наспівує, пригадує далекі Кринички... Якби оце взяв та й поїхав, і поїхав отак верхи аж до самих Криничок!.. Вибігла б мати назустріч, радісно сплеснувши руками, все село збіглося б зустрічати дивовижного верхівця...
— Хто ж то воно приїхав до нас на такому звірові, що ні кінь і ні корова? — вигукує раптом Данько по-жіночому крикливим голосом криничанської попаді. І тут же відповідає дияконським басом:
— Та то ж Данько Яреськів верхи на верблюді! Поступово в уявну розмову встряють інші односельчани — знайомі дядьки, тітки, баби.
— Іч, куди забрався, гемонський хлопець! — строїть кумедні міни Данько, продовжуючи розмову в лицях.— І не впаде, і не боїться, що верблюд затисне його там, між своїми горбами!..
— Звідки ж він мандрує, звідки завернув до нас у Кринички?
— Та, видно, здалеку, на такому звірові, що йде та реве, та на Огієнків вітряк плюється!
— Агов, Даниле, звідки ти?
— Із степів глибоких, із край світу я, люди!
— Чуєте, люди! Із край світу прибув молодий Яресько!...
Вільно витають над степом химерні Данькові мрії, не раз побуває він за цей час під материними вікнами на своєму горбатому верблюді...
Добравшись до місця, вказаного атагасом, хлопець пускає верблюдів на пашу, а сам береться розставляти триноги, готувати вечерю чабанам. Перші дні не вдавалась Данькові чабанська каша — занадто вже відгонила димом, а тепер, здається, опанував: зварить — крута, сальцем присмачена,— вишкрібають казанок до дна.
Надвечір зі степу поволі наближається отара. Вирівнявши овець "в струнку", Мануйло неквапом веде своє військо, вступаючи вівцям пашу крок за кроком, час від часу командуючи підпасичам, щоб чепурніше "підбирали зади", щоб не розтягували отару. Сам
Мануйло виступає з гирлигою поперед овець, стрункий, випростаний, як джигіт, з браво піднятою головою, з "Георгієм", що здалеку сяє йому на шкарубкій, просоленій десятьма потами сорочці.
Наблизившись на відстань голосу, атагас окликає Данька:
— Агов, каптенармусе! Як там у тебе?
— Готово! — доповідає Данько.
— Пшоно розіпріло?