Валерик почервонів, мов ягода, серед своєї вовни і поспішив покласти край цій невдалій Даньковій протекції.
— Чого ти за мене просиш,— може, я й зовсім до отари не хочу! — випалив він, схвильований.— А тебе коли беруть, то йди... Гіршої катівні, аніж тут, ніде не буде.
Гарячий клубок спер Данькові дихання. Безмежно жаль йому стало товариша.
— Я без тебе, Валерику, не піду...
— Іди, Даньку,— став уже м'якше вмовляти Валерик свого побратима.— Там хоч вітру надихаєшся, степу надивишся... А по п'ятницях будемо зустрічатись.
— Звісно,— підтримав Валерика атагас.— Щоп'ятниці приїздитимеш сюди верблюдами за пшоном... А в неділю він зможе провідати тебе на пасовиськах.
Як не гірко було Данькові розлучатися з товаришем, але нарешті, переконаний розважливими доводами, він змушений був згодитись, сподіваючись, що десь пізніше знайдеться й для Валерика робота біля отар... Тоді вони будуть сусідами в степу!
— Гаразд,— схопився Данько.— Але де ж мені ґирлиґу вирізати?
Він був готовий хоч зараз вирушати в степ.
— Чекай з гирлигою,— стримав його атагас.— Ще мені треба за тебе з управителем сторгуватись. Сьогодні в нас субота?.. От у понеділок тебе заберу. Прижену "шматок" достригати і заберу.
На тому вони й зійшлися. Став би цей день святом для Данька, якби не потьмарила його одна раптова подія. Незадовго до обідньої перерви до амбара ввели нову групу дітлахів, очевидно, відібраних з останньої заробітчанської партії, що прибула з Каховки напередодні. Серед новачків Данько відразу впізнав ту нещасну дівчинку, в якої помирала мати в Каховці на ярмарковому лазареті. Дівчинка відтоді ще начебто більше схудла й витягнулася — зосталися самі очі, великі, перелякані, та тоненькі хвостики косичок за плечима. Ступила до сарая, мов до пекла, і на мить отетеріла перед його високими темними стінами, перед незнайомими людьми, які, обливаючись потом, бабрались серед вовни та клопотались біля овець, що, жалібно, верескливо мекаючи, здригалися, напівоб-луплені, під страшними ножицями. Чадний дух сірки, лою, овечого поту стояв у приміщенні. Підступивши до тих, що працювали сидьма в кутку, і помітивши серед них Данька та Валерика, дівчинка раптом відсахнулась назад, мовби захищаючись від когось обома рученятами. Лице її перекосилось від жаху та болю.
— Чого ти дурна? — з ласкою в голосі сказав їй Данько.
А наглядач отямив дівчинку окриком:
— Ну? Чого ждеш?
Сполохана його окриком, дівчинка швидко опустилась навколішки перед кучугурою вовни, осторонь від інших, і стала слухати пояснення, що та як тут треба робити. Слухаючи пояснення, покірно кивала головою, але видно було по ній, що мало вона второпала з почутого і що все це їй глибоко байдуже.
Лише окрики її лякали, перешарпували, та за кожним пронизливим меканням вівці вона вся здригалася. Взявшись за роботу, працювала мляво, неуважно і була глуха до порад, які їй час від часу співчутливо подавали ровесники та ровесниці.
Якось Данько несподівано впіймав на собі її погляд — далекий, ясний і зіркий, як у птиці. Потім очі їй враз налилися слізьми, і вона мерщій похнюпилась над роботою. Данько в такий спосіб мовби поговорив з нею. Йому стало одразу зрозумілим, що вона прийшла сюди сама, без матері, що матір вона зоставила в Каховці назавжди.
Невдовзі дівчинка вже змокріла, як курча, піт котився по ній рясними ручаями, навіть дивно було, звідки йому братися стільки на тому восковому, аж прозорому личку.
Заклопотані роботою, підлітки вже менше звертали на дівчинку уваги. І раптом вона, затиснувши шерсть в рученятах, якось чудно похилилась вперед, немов для поклону, і мовчки ткнулась обличчям у вовняну кучугуру.
— Та вона ж зомліла! — раптом скрикнула котрась із жінок, що шили поблизу лантухи.— На повітря її, мерщій!
Данько з Валериком, першими зірвавшись з місць, підхопили дівчинку за руки, за ноги і квапливо кинулися з нею на подвір'я. Вона, оця зомліла, була дивовижно легкою, легшою за оберемок вовни, була — як пір'їна!
На повітрі хлопці поклали її горілиць, хтось бризнув на неї з бурдюка водою. За хвилину дівчинка зітхнула, розплющила очі, і, хоча нічого ще ними не бачила, вони раптом виявились на сонці для Данька такими синіми, незвичайними, небесними,— дівчинка дивилась у небо.
Коло зомлілої зібрався натовп.
— У неї мати померла в Каховці,— грубувато пояснив Данько присутнім.— Біля кладовища, на ярмарковому лазареті.
Для присутніх Данькові слова були, здавалось, тією крацлею, що переповнила чашу їхнього терпіння. Натовп гнівно загудів. Чабани, стрижії, жінки-робітниці загомоніли разом, грізно обступили наглядача:
— Відправте звідси дітей!
— Хай нас уже катуєте, а їх за віщо?
— Не будемо стригти овець! Хай бариня сама стриже!
Фидрик Фидрикович, добре-таки злякавшись, подався за управителем.
Тим часом дівчинка, прочунявшись, похапцем пробувала звестися на лікоть. Залякана, розгублена, вона, видно, більш за все боялась і соромилась своєї немічності. Тітка Варвара, нагнувшись, сердито підхопила її в оберемок:
— До шатра заберу, між свої, бо тут живцем доконають, людожери!..
І, широко ступаючи, понесла дівчинку за амбар, до свого шатра.
В супроводі двох чеченців незабаром з'явився жевжикуватий помічник управителя в суконних бриджах на англійський манір.
— Що тут скоїлось?
— Дівча он, нещасне, зомліло...
— Ну й що ж, що зомліло?.. Ви ж то не помліли? Ану, гайда до роботи!..
— Не станемо до роботи! — заколихався натовп.— Горіла б вона вам, сама оця робота!
— Дітей не катуйте, іроди!
— Що вони вам завинили?
Вгамувались робітники тільки після того, як помічник управителя пообіцяв розтикати з понеділка дітлашню по інших роботах, на свіжому повітрі.
В цей час ударив гонг на обід.
Була це перемога, хай невелика, але перемога, їхня, заробітчанська, і Данько з Валериком, почуваючи себе до певної міри її учасниками, йшли від сараїв, мовби напоєні хмелем войовничості, розпалені вогнем першої боротьби.