– Іншої ночі!..
Мумі-троль сів на пісок. Лошичка розмовляла з ним… Вона пообіцяла повернутися! Місяць світитиме ще багато довгих ночей, лиш би не захмарилося. А він не буде запалювати штормового ліхтаря…
Мумі-троль раптом відчув, що у нього змерз хвіст, а озирнувшись, побачив, що пісок навколо нього вкрився крижаною скоринкою. Саме на цьому місці сиділа Мара.
Наступної ночі Мумі-троль зійшов на пляж без штормового ліхтаря. Місяць защербився. Коли від нього залишиться тільки маленький серпик, конячки подадуться на ігрища в інше місце. Мумі-троль знав це, передчував. Він мав із собою срібну підківку. Було дуже нелегко зважитися попросити її у Мами. Він почервонів по самі вуха й почувався страшенно незручно. Мумі-мама, ні про що не запитуючи, зняла підківку з цвяшка.
– Я її начистила порошком. Подивись, як блищить! – мовила вона звичним голосом. Ото й усе.
Мумі-троль ледь чутно прожебонів, що подарує Мамі щось інше натомість, і подався геть, підібгавши хвоста. Він не міг нічого пояснити їй про морську лошичку, ніяк не міг. От якби йому вдалося роздобути кілька черепашок. Мамам, без сумніву, більше подобаються черепашки, ніж кінські підкови. А для лошички, мабуть, не проблема, принести з морського дна кілька найбільших та найгарніших мушель. Якщо, звичайно, їй не байдуже до мами… Може, ліпше й не просити?..
Морські конячки не прийшли.
Місяць зайшов, а морські конячки так і не з'явилися. Мабуть, кажучи "іншої ночі", лошичка не мала на увазі, що це буде "наступної ночі". "Інша ніч" може бути будь-якою ніччю. Мумі-троль сидів, проціджуючи в лапах пісок. Йому неймовірно хотілося спати. © http://kompas.co.ua
Отоді, ясна річ, припхалася Мара. Вона припливла по воді у своєму крижаному серпанку, немов саме втілення нечистого сумління, й виповзла на берег. Мумі-троль зненацька невимовно розлютився.
– Забирайся геть! – закричав він. – Забирайся геть! Ти нам заважаєш! Я не маю на тебе часу!
Мара поповзла вище берегом. Мумі-троль позадкував у вільхові хащі.
– Я не маю для тебе ліхтаря! І навіть не думаю його запалювати! – викрикував він. – Не смій сюди більше приходити, це татів острів!
Мумі-троль позадкував далі від Мари, потім обернувся і кинувся навтьоки. Осики навколо нього тремтіли й шелестіли, наче в бурю, вони відчули, що Мара прийшла на острів.
Лежачи у своєму ліжечку, Мумі-троль чув її завивання – цієї ночі воно долинало зовсім зблизька. "Лиш би вона сюди не добралася, – думав Мумі-троль. – Тільки б вони її не побачили! Її можна тримати замість протитуманної сирени… Я знаю, хто скаже про мене, що я дурненький і смішний, а це найгірше з-поміж усього…"
На узліссі ялинника під розлогою ялицею лежала, наслухаючи, Маленька Мю. Вона обгорнулася мохом й замислено насвистувала.
"Сам собі винен, – міркувала вона. – Так завжди трапляється з тими, хто няньчиться з Марами і вірить, ніби можна подружитися з морськими конячками… Бідака!"
Вона раптом пригадала ядучих мурашок і довго від щирого серця сміялася з тієї згадки.
Розділ п'ятий
Туман
Мама, властиво, не сказала нічого поганого, в усякому разі нічого такого, що могло би образити Тата, та все ж Тато образився. Хоча він навіть не зміг би точно пригадати, що саме Мама сказала. Щось про те, що родина більше не потребує риби.
Спершу Мумі-мама висловила недостатнє захоплення щукою. Вони не мали ваги, але й так було видно, що важить рибина понад три кілограми, ну, щонайменше два… Коли, намагаючись прогодувати родину, з нехіттю витягуєш з води одного за одним окунів, то щука – справжня подія. А тут ще й оте, що риби, мовляв, досить…
Мумі-мама звично сиділа біля вікна й малювала. Вона вже розмалювала квітами всеньке підвіконня, і раптом у неї вихопилося, що вона не знає, куди порозпихати рибу, яку без упину ловить Тато. Чи, може, то йшлося про банки для засолення риби, яких уже не залишилося ані одної. А можливо, й про вівсяну кашу, якою вже час поласувати задля різноманітності. Одним словом, про щось таке…
Мумі-тато повісив спінінга на стіну і вийшов прогулятися. Він брів навколо острова самою межею прибою, але мис Рибака обминув стороною.
То був хмарний, безгомінний день. Віяв східний вітер, поверхня моря ледь помітно надималася, перекочуючи довгі хвилі. Море було достоту таке ж сіре, як небо, і здавалося гладеньким, наче шовк. Над самою водою пролетіли, дуже кваплячись, заклопотані власними справами гаги. А тоді знову все завмерло. Мумі-тато чалапав однією ногою у воді, іншою – берегом, капелюх наглядача маяка зсунувся йому на носа. "Ось якби здійнявся порядний шторм… Могутній! Можна було б пометушитися, рятуючи домашній скарб та родину від загибелі. Можна було б піднятися на вежу, щоб визначити силу вітру… а потім зійти вниз і сказати: "Вітер помірний. Жодних підстав для хвилювання…"
Маленька Мю ловила рибку-колючку в калюжці з морською водою.
– Чому не рибалите? – поцікавилася вона.
– Покинув риболовлю, – відповів Мумі-тато.
– Напевно, раді з цього, – зауважила Маленька Мю. – Ви ж не любите довго займатися однією справою…
– Твоя правда! – аж скрикнув здивовано Тато. – Мені й справді стало неймовірно нудно! Як я сам цього не помітив…
Він подався до урвища й примостився у скельному закапелку, де любив усамітнюватися наглядач маяка, щоб подумати. "Треба зайнятися чимось іншим, знайти собі нове заняття. Зробити щось нечуване!" – міркував Мумі-тато.
Але Тато сам не знав, чого йому хотілося. Він був розгублений і почувався цілком вибитим з життєвої колії. Такий стан був у Мумі-тата колись давно, коли донька Капарулі висмикнула килимок у нього з-під лап. А ще подібно почуваєшся, гепнувшись повз стільця. Ой, ні, зовсім не те. Такий стан буває тоді, коли відчуваєш себе одуреним.
Доки Мумі-тато сидів, дивлячись на сіре шовковисте море, яке не мало жодного наміру штормити, відчуття ошуканості ставало дедалі сильнішим. "Зажди-но лишень, – пробурмотів він сам до себе. – Я знайду, як з тобою поквитатися…"
Чи мав він на увазі море, острів, а чи Чорне Око, Тато й сам не знав. Можливо, його погроза стосувалася наглядача маяка або й самого маяка. У кожному разі, Мумі-тато був налаштований дуже грізно. Він труснув своєю збаламученою від думок головою й подався до Чорного Ока. Там він сидів у глибокій задумі над озером, затуливши мордочку лапами. Інколи хвилі прибою перехльостували через поріг, що відмежовував озеро від моря, і тоді блискуче водне дзеркало вкривалося брижами.