Джованні Дроґо мимохіть зупинив коня. Поволі роззирнувся довкола, перевів погляд на похмурі споруди, неспроможний збагнути їхнє справжнє призначення. Подумав про в'язницю, про занедбаний королівський замок. Від легкого подуву вітру над фортом затріпотів прапор, який мить тому безсило висів, зачепившись за щоглу. Почувся віддалений спів сурми. На плацу перед головним входом кілька солдатів вантажили на віз лантухи. Але все навкруги скніло в незбагненному заціпенінні.
Капітан Ортіц теж зупинився і позирав на тверджу.
— Ось вона, — сказав він, хоча слова були зайві.
Зараз спитає про моє враження, подумав Дроґо, і його охопив неспокій. Але капітан мовчав.
Зі своїми невисокими мурами Фортеця Бастіані не виглядала вражаюче, а гарною чи мальовничою й поготів. Ніщо не прикрашало її голі стіни, ніщо не нагадувало про радість життя. Проте, як і вчора ввечері з глибини міжгір'я, Дроґо знову зачаровано дивився на неї, охоплений невимовним хвилюванням.
А що там далі? Які світи відкриваються за негостинною тверджею, редутами, казематами, пороховими льохами, що затуляють зір? Який вигляд має Північна держава, кам'яниста пустеля, де ніколи ніхто не ходив? На мапі, туманно пригадував Дроґо, по той бік кордону зображено великий обшир і кілька невідомих поселень. Чи вдасться йому видивитись з височини Фортеці якесь сільце, луку, хату? А що, коли він побачить там лише відчай безживної пустелі?
Нараз він почув себе вкрай самотньо. Його солдатська відвага, така природна і щира, поки проходив військовий вишкіл, мав поруч веселих друзів, розважався дрібними пригодами в нічних садках, притьмом померхла і зникла разом із відчуттям безпеки. Фортеця здавалась йому одним із незнаних світів, з якими він не збирався мати нічого спільного, і не тому, що вони викликали неприязнь, а через їхню безмежну далекість од його життя. Світ неухильних обов'язків, позбавлений знадливості й блиску, де все відбувається на підставі суворих законів.
То що — поїхати звідси? Залишити ці гори, не переступаючи навіть порогу Фортеці, й повернутись до рідного міста, своїх давніх уподобань? Така була перша думка Дроґо, і тепер для нього не мало значення, що легкодухість ганьбить солдата. При потребі, він ладен був навіть зізнатися в ній, щоб одержати дозвіл кинути цю глухомань.
Густа біла хмара, здійнявшись над невидимим обрієм, пливла у бік тверджі і, байдужі до палючого південного сонця, крокували, мов автомати, вартові. Кінь Дроґо заіржав. Тоді знову запала тиша.
Нарешті Джованні відірвав зір од Фортеці й глянув на капітана в надії почути якесь приязне слово. Ортіц нерухомо сидів на коні, прикипівши поглядом до жовтих мурів. Так, саме він, який скнів тут уже вісімнадцять років, зачаровано дивився на них, наче побачив диво. Здавалося, це триватиме вічно. За мить непевна усмішка — вияв радості й суму — поволі озорила його обличчя.
III
По прибутті до Фортеці Дроґо пішов представитись майорові Матті, старшому ад'ютанту командира залоги. Веселий і спритний хлопець, лейтенант Карло Морель провів його приміщеннями форту. З великого безлюдного подвір'я вони ввійшли у головний вхід і потрапили до нескінченного порожнього коридору. Стеля тонула в темряві, крізь вузенькі віконця коли-не-коли пробивалися тонкі промені світла.
Лише на другому поверсі їм стрівся якийсь солдат із речовим мішком. Сирі голі стіни, скрізь тиша і морок, наче тут давно вже забули, що десь на землі є квіти, усміхнені жінки, гостинні оселі. Все відгонило вбозтвом, але для чого, в ім'я чиїх сумнівних благ? Далі шлях пролягав коридором третього поверху, достоту таким як і нижні. Часом з-за стін долинав притишений сміх, що здавалося дивним.
Гладун майор Матті зустрів Дроґо з надмірною приязню. Він сидів у просторому кабінеті, за великим письмовим столом, де лежали акуратно складені папери. Задню стіну прикрашав олійний портрет короля, а на дерев'яному кілочку висіла майорська шабля.
Дроґо відрекомендувався, простягнув документи й почав пояснювати, що не звертався з проханням направити його до Фортеці (він уже вирішив при першій нагоді поїхати звідси), але Матті перервав його:
— Лейтенанте, багато років тому я мав честь знати вашого батька, шанованого всіма синьйора. Ви, без сумніву, прагнете бути гідним його пам'яті. Він був, якщо не помиляюсь, головою Верховного суду.
— Ні, пане майоре, — відказав Дроґо. — Мій батько був лікарем.
— Справді лікарем, чорт забирай! Я все переплутав. Лікарем! Так, так!
Матті на хвильку знітився, і Дроґо спостеріг, що той раз у раз підносить ліву руку до комірця, намагаючись прикрити свіжу масну пляму на мундирі.
— Я радий зустріти вас тут, — швидко оговтався майор. — Знаєте, що сказав його величність П'єтро Третій? "Фортеця Бастіані — це страж моєї корони". А я додам, що служити тут є великою честю. Хіба не так, лейтенанте?
— Так точно, пане майоре, — відповів Дроґо. — Ви безперечно маєте рацію, хоча, не критимусь, призначення сюди було для мене несподіванкою. У мене в місті є родина й тому, якщо це можливо, хотів би повернутись...
— Ах, ви маєте намір нас залишити, ще, так би мовити, не прибувши сюди? Скажу відверто, мені прикро, надзвичайно прикро.
— Річ не в моїх бажаннях. Проте я не можу дозволяти собі суперечки зі старшими за званням. Скажу лише, що...
— Все ясно, — зітхнув майор, даючи зрозуміти, що це стара історія і він навіть готовий посприяти лейтенантові. — Все ясно, ви інакше уявляли собі Фортецю, а тепер трохи налякані нею. Скажіть чесно, чи можна робити висновки, з'явившись тут кілька хвилин тому?
— Пане майоре, — мовив Дроґо. — Я нічого не маю проти Фортеці. Але хотів би служити в місті чи поблизу нього. Бачите, я кажу це відверто, бо ви розумієтесь на подібних речах, і розраховую на вашу підтримку
— Авжеж, авжеж! — вигукнув Матті з легеньким смішком. — Ми тут саме для цього. Живосилом нікого не тримаємо, навіть останнього гультяя. Однак мені прикро, бо, здається, ви гарний хлопець...
Раптом майор замовк і поринув у роздуми, наче шукаючи переконливіші аргументи. Скориставшися цією заминкою, Дроґо глянув у вікно, що виходило на внутрішній двір. Там височився залитий сонцем жовтуватий, як і всі інші, мур із чорними прямокутниками вікон. На ньому висів дзиґар, що показував другу годину, і ходив галереєю вартовий з рушницею. Іще вище, в тремтливій полуденній юзі, бовваніла скеляста гора. В ній не було нічого незвичайного, але цей кам'яний шпиль становив для Джованні Дроґо зримий символ північних земель, легендарної держави, яка загрожувала Фортеці. А що ж там далі? Звідтіля, крізь тремтливу полуду спечної мли, соталось лише заколисливе світло. Знову почувся голос майора: