"Згідно з чіткими вказівками Вищого командування закликаю унтер-офіцерів, сержантів і солдатів не слухати, не повторювати і не розповсюджувати позбавлені будь-яких підстав панічні чутки щодо можливої загрози нашим кордонам. Такі чутки не лише порушують військову дисципліну, а й можуть зашкодити дружнім стосункам з сусідньою державою і викликати у вояків зайве нервове напруження, що заважатиме нормальному проходженню служби. Вимагаю, щоб сторожова охорона вела спостереження дозволеними засобами, в жодному разі не користуючись забороненими уставом оптичними приладами, які часто-густо застосовуються без потреби, що призводить до хибних висновків. Той, хто мав такі прилади, повинен доповісти про це командирові свого підрозділу, який зобов'язаний здійснити їх вилучення і подальше зберігання".
Слідом за наказом, підписаним комендантом Фортеці підполковником Ніколозі, йшли звичайні інструкції про порядок несення караульної служби на наступну добу.
Було зрозуміло, що цей суворий наказ, начебто звернутий до рядового складу залоги, стосується насамперед офіцерів. Тим самим Ніколозі досяг подвійної мети — нікого особисто не звинуватив і довів свої вимоги до відома всієї Фортеці. Всім стало ясно, що відтепер жоден офіцер не може прийти на вартування з крамольною далекоглядною трубою, а роздивлятися в неї пустелю й поготів. Казенні ж біноклі, які були у користуванні залоги, вже давно застаріли і повиходили з ладу.
Хто був виказувачем? Хто доповів про все Вищому командуванню? Кожний мимоволі подумав про майора Матті, єдину людину, яка зі статутом у руці псувала всім настрій, нещадно душила кожну спробу вільної ініціативи.
Більшість офіцерів не дуже цим переймалася. Вірне собі начальство, казали вони, втрутилося в справу з дворічним запізненням. Хто міг серйозно думати про навалу з півночі? Ах так, Дроґо й Сімеоні! Однак було б безглуздям видавати наказ лише для них двох. Хіба заважав комусь такий справний хлопець, як Дроґо, коли щодень стирчав на мурах з далекоглядною трубою в руці? Сімеоні теж ні в чому не завинив.
Проте Джованні негайно зробив висновок, що наказ дотикає особисто його. Знову життя підтинає йому крила. Яке зло він чинив, озираючи пустелю в трубу? Нащо позбавляти його такої розваги? Дроґо думав про це, і в душі закипала злість. Він уже готувався зустрічати весну, гадаючи, що коли на півночі розтануть сніги, знову з'явиться таємничий вогонь, чорні крапки почнуть сновигати туди і сюди й відродиться давня надія.
Все внутрішнє життя Джованні зосереджувалося на цій надії, а його спільником залишався один Сімеоні. Було щось прекрасне в тому, як ревно вони берегли свою таємницю.
Але тепер слід забути про далекоглядну трубу. Навіть якщо загадкові вогні знов спалахнуть біля вічних туманів і почнеться пожвавлений рух невідомих істот, вони все одно не побачать їх неозброєним оком, як не побачить цього найкращий вартівник, взірцевий стрілець, що помічає пташку на відстані кілометра.
Того дня Дроґо з хвилюванням готувався почути думку Сімеоні, але ніде не міг його знайти. Той з'явився лише на обід, та й ще пізніше, ніж звичайно, швидко поїв і поквапився до грального столу. Невже він боявся залишитися віч-на-віч із Дроґо?
Джованні сів у фотель біля дверей, щоб чатувати на приятеля, й помітив, що той під час гри скоса позирає в його бік. Сімеоні грав допізна, чого не робив раніше, мабуть, сподівався, що Дроґо втомиться чекати. Нарешті, коли всі картярі пішли, йому теж довелося залишити залу. Дроґо підвівся і рушив слідом за ним.
Вони попрямували одним із тих нескінченних хмурних коридорів, які перетинають Фортецю. Обидва мовчали. Інші офіцери йшли далеко попереду. Із напівтемряви чулися їхні невиразні голоси. Була глупа ніч, ставало холодно.
— Читав наказ? — спитав Дроґо. — Чортзна-що. Цікаво, хто про це доніс?
— Звідки мені знати? — неприязно відповів Сімеоні, зупиняючись коло сходів. — Ти нагору?
— А далекоглядна труба? — наполягав Дроґо. — Тепер нею не можна користуватися...
— Я віддав її начальнику, — перебив Сімеоні. — Так буде краще. Вони все одно не зводитимуть з нас очей.
— Міг би й почекати. Через три місяці, коли зійде сніг, ніхто б про неї не згадав. Як можна тепер побачити дорогу, про яку ти кажеш?
— А, дорога! — в голосі Сімеоні залунали зневажливі нотки. — Я переконався, що ти був правий.
— У чому?
— Там немає жодної дороги. Можливо, це притулок пастухів чи циганський табір.
— Ти гадаєш, що помилився? А твої розрахунки? — сторопів Дроґо.
— Це робилося, аби згаяти час, — мовив Сімеоні, прагнучи обернути все на жарт. — Сподіваюсь, ти теж не сприймав це серйозно.
— Скажи правду, ти злякався? — спитав обурено Дроґо. — Прочитав наказ і в душі похололо.
— Не знаю, чого ти до мене чіпляєшся, — відповів Сімеоні. — Наче жартів не розумієш. Дитина, справжня дитина.
Обидва замовкли, стоячи в холодному коридорі, але пауза затягнулася.
— Ну, я піду спати, — пробурмотів Сімеоні й подався нагору сходами, освітленими тьмяним ліхтарем. На площадці другого поверху він завернув за ріг, його тінь пропливла стінкою, потім зникла й вона.
Ну й хробак, подумав Дроґо.
XXIV
Час спливає й безмовно відмірює прискорений біг життя, який годі стримати бодай на однісіньку мить, аби кинути оком назад. Хочеться крикнути: "Стій! Зупинись!", та кожен знає, що це неможливо. Все у світі минає — люди, хмари, весни й осені. Тому безглуздо чіплятись за камені, видиратись на гірські стрімчаки. Натомлені пальці тремтять, руки слабшають, і ти знову падаєш у річку часу, що здається повільною, але не знає зупинок.
З кожним днем Дроґо все дужче відчував страх перед цією таємничою руйнівною силою й даремно намагався її подолати. В одноманітному житті Фортеці йому бракувало точки відліку — години збігали швидше, ніж він устигав їх рахувати.
Правда, була таємна надія, заради якої Дроґо не шкодував молодого життя. Щоб живити її, легковажно приносив у жертву місяць за місяцем, а тій все здавалося мало. Зима, найдовша пора у Фортеці, була однією з таких жертв. Вона закінчувалась, і Джованні знову чекав.
Настануть теплі дні, думав він, коли люди з півночі повернуться для будівництва дороги. На жаль, уже немає далекоглядної труби Сімеоні, що давала можливість побачити їх. Однак чужоземці поступово наближатимуться до Фортеці, й одного чудового дня їх можна буде розгледіти в старі біноклі, що залишились на складах.