Цієї миті сурмач подав урочистий сигнал, і солдати виструнчились перед підполковником.
— Почекай, коли вони підуть, — мовив Сімеоні, побачивши, що Дроґо нетерпеливиться. — Вже п'ять днів я хочу повідомити, але треба, щоб усі вони пішли.
Нарешті, після короткої промови підполковника Ніколозі й останніх звуків сурми, готова до тривалого походу чота важкими кроками вийшла з брами. Цього вересневого дня небо було сіре і сумне.
Лейтенант Сімеоні повів Дроґо довгими порожніми коридорами на третій редут. Проминувши вартівню, вони зійшли на мури. Там Сімеоні витяг далекоглядну трубу і показав Дроґо в бік маленького трикутника пустелі, який даленів серед гір.
— Що там? — запитав Дроґо.
— Глянь спочатку сам. Може, я помиляюсь. Глянь і скажи, що ти бачиш.
Спершись ліктями на парапет, Дроґо уважно оглянув пустелю. Він бачив у трубу каміння, вибалки, обрідкуваті зарості чагарнику. Просуваючись зором уздовж трикутника і вивчаючи кожну дрібницю, він уже збирався сказати, що там нема нічого особливого, коли враз на краю пустелі, там, де все губилось у вічній пелені туману, розгледів маленьку чорну пляму, що рухалась. Його серце закалатало так само, як і два роки тому, коли він разом з усіма повірив, що насувається ворог.
— Ти кажеш про ту чорну пляму? — спитав Дроґо.
— Я помітив її п'ять днів тому, — відповів Сімеоні, — але не хотів нікому казати.
— Дивно. Чого ти боявся?
— Якби я сказав, вони, мабуть, відклали б від'їзд. І тоді постригли нас у дурні, Морель та інші скористалися б цією нагодою. Краще бути в меншості.
— Якою нагодою? Про що ти кажеш? Це можуть бути, як і тоді, цигани, пастухи чи просто дикі тварини.
— Я бачу це п'ятий день, — запевнив Сімеоні. — Пастухи давно б пішли, так само і тварини. Щось там рухається, але на одному місці.
— Тоді про яку нагоду ти кажеш?
Сімеоні, посміхаючись, глянув на Дроґо, наче питаючи себе, чи можна довірити йому таємницю.
— Гадаю, вони прокладають дорогу, — мовив він. — Стратегічну. Два роки тому оглянули територію, тепер серйозно взялися за справу. Пахне смаленим.
Джованні гучно засміявся.
— Яка там дорога? Ти ще віриш, ніби хтось на нас нападе? Невже тебе нічого не навчила та давня історія?
— Ти, мабуть, недобачаєш, — відповів Сімеоні. — У тебе хворий зір, а я чудово бачу. Вони почали насипати ґрунт. Учора, в сонячний день, можна було все розгледіти.
— Дроґо похитав головою, здивований такою впертістю. Виходить, Сімеоні ще не стомився чекати подій і боявся розповісти про своє відкриття, наче йшлося про скарб, який можуть відняти.
— Раніше, — мовив Дроґо, — я б теж у це повірив. А зараз ти видаєшся мені якимсь забобонним. На твоєму місці я б краще мовчав, бо з тебе кепкуватимуть.
— Вони прокладають дорогу, — співчутливо позираючи на Джованні, заперечив Сімеоні. — Звичайно, роботи триватимуть довго, але це не жарт.
— Навіть якщо все це так, як ти кажеш, — мовив Дроґо, — і вони справді будують дорогу, щоб підтягнути гармати, то хіба ж хтось став би зменшувати залогу Фортеці? Все це було б давно відомо Генеральному штабові.
— Генеральний штаб ніколи серйозно не ставився до Фортеці Бастіані. Аж поки її зруйнують снаряди, ніхто нічому не повірить. Переконаються, коли вже буде запізно.
— Кажи, що хочеш, — повторив Джованні. — Але якби дорогу насправді будували, Генеральний штаб про це дізнався б.
— Генеральний штаб отримує силу повідомлень, де серед тисяч лише одне правдиве. Тому вони нікому не вірять. Проте, не варто сперечатися. Все буде так, як я сказав.
Коло балюстради вони стояли самі. Вартові ходили визначеним керунком осторонь. Дроґо ще раз глянув у бік півночі: скелі, пустеля, далекі тумани здавались йому позбавленими життя.
Пізніше в розмові з Ортіцом Дроґо дізнався, що велика таємниця лейтенанта Сімеоні відома практично всім. Проте ніхто не сприймав її всерйоз, а багатьох дивувало, що такий недурний хлопець розпускає дурні вигадки.
В ті дні слід було думати про інші речі. Скорочення особового складу залоги вимагало зменшення кількості сторожових постів і забезпечення захисту Фортеці невеликими силами. План передбачав розформування караулів і краще озброєння тих, що залишились.
Уперше з часів існування Фортеці деякі приміщення були наглухо замкнені. У зв'язку зі скороченням обсягу робіт кравець Просдочімо звільнив підмайстрів. У деяких кімнатах і кабінетах на стінах з'явилися білі сліди від прибраних меблів і картин.
Чорна пляма, що рухалася краєм рівнини, й далі лишалася предметом жартів.
Ті, які користалися пропозицією Сімеоні подивитися на північ у його далекоглядну трубу, в один голос казали, що там нічого нема. Сам Сімеоні, якого ніхто не сприймав усерйоз, прагнув уникати розмов про своє відкриття і при нагоді теж підсміювався над ним.
Якось увечері він завітав до кімнати Дроґо. Вже запали сутінки, відбулася зміна варти. Маленький караул повернувся з Нового редуту до Фортеці, де починалося нічне чатування.
— Іди поглянь, коли не віриш, — мовив Сімеоні. — Або в мене запаморочення, або там насправді горить вогонь.
Вони піднялися на крайку муру, і Дроґо взяв із рук Сімеоні далекоглядну трубу.
— Але ж темно, — почав відмовлятися Джованні. — Що можна розгледіти в цьому мороці?
— Дивися, кажу тобі, — наполягав Сімеоні.
Дроґо спрямував трубу на північ і побачив у темряві вогник, мерехтливу цяточку світла, що з'являлася і зникала крізь завісу туману.
— Світло! — вигукнув він. — Маленький вогник... Незрозуміло, він один чи їх кілька. Іноді здається, що два.
— От бачиш! — пожвавився Сімеоні.
— Ну то й що? Це може бути циганський табір чи привал пастухів.
— Ні, це світло на будові. Там прокладають нову дорогу. Побачиш, що я кажу правду.
Джованні знову спрямував далекоглядну трубу в бік вогника, роздивлявся його кілька хвилин, тоді підняв трубу вгору й почав дивитися на зорі. Незчисленні, яскраві, вони густо всіяли небесну баню. їх було мало лише на сході — там з-за обрію в ореолі блідого світла сходив місяць.
— Сімеоні! — покликав Дроґо, не побачивши товариша поруч. Той не відповідав. Мабуть, пішов униз перевірити варту.
Дроґо огледівся навкруги. В темряві можна було розпізнати лише невелику частину тераси, контури оборонних споруд, чорну тінь гірського хребта. Почулись удари дзиґаря. Зараз крайній вартовий праворуч має почати нічну перекличку. Його вигук полетить від вояка до вояка вздовж лінії мурів: "Пильнуй! Пильнуй!" Відтак повернеться назад і замре серед скель. Тепер, подумав Дроґо, коли вартових стало вдвічі менше, цей вигук подолає свою відстань набагато скоріше. Однак тиша тривала.