Угорнуті в шинелі солдати Фортеці теж запалили ліхтарі, поставши одного біля Монті.
— Пане капітане! — стомленим голосом мовив Ангустіна.
— Що там іще?
— Пане капітане, може, згуляємо в карти?
— До дідька ті карти! — пробуркотів Монті, який гризся думкою, що цієї ночі їм годі зійти вниз.
Ангустіна потягнувся до капітанської сумки і витяг звідти вже знайому колоду. Відтак поклав на камінь полу своєї шинелі, присунув ближче ліхтар і заходився тасувати карти.
— Пане капітане! — знову повторив він. — Якщо вам навіть не хочеться...
Нарешті Монті зрозумів, чого домагається лейтенант. Перед очима людей з півночі, які в цей час, мабуть, кпили з них, їм залишалося тільки грати. Й поки солдати шукали на ніч притулку в сніговому полоні, оглядаючи в скелях кожну заглибину, чи під жарти та сміх сідали їсти, офіцери розпочали гру. Над їхніми головами височіли скелі, внизу чорніло провалля.
— Ні пір'я, ні луски! — почувся згори насмішкуватий голос.
Але ні Монті, ні Ангустіна не підвели голів, продовжуючи грати. Капітан робив це неохоче, кривився, лаявся, з розмаху ляпав картами по шинелі. Даремно Ангустіна щиро сміявся і жартував:
— Блискуче! Два тузи поспіль... але я й цього б'ю... Скажіть правду, ви проґавили свого жирового?
— Щасти вам! — знову почувся над ними знайомий голос. — Щасти... й не забувайте про линви.
Відблиск ліхтаря зник. Мабуть, люди з півночі мали намір іти. Від снігу карти намокли й не підкорялись рукам.
— Досить! — мовив капітан, кидаючи карти. — Досить цієї комедії. — Він відійшов од скелі й загорнувся в шинелю.
— Тон! — пролунав його голос. — Принеси мою сумку і дай води.
— Вони ще бачать нас! — крикнув лейтенант. — Дивляться з вершини. Але зрозумівши, що Монті вже ситий всім по зав'язку, продовжив грати сам, удаючи, ніби партія триває. З примовками бувалого гравця кидав карти по черзі однією й другою рукою, брав узятки за двох, а чужинці крізь густий сніг не могли цього розгледіти.
Лейтенанта мучив безжальний холод, що глибоко проник у тіло. Здавалось, він більше не зможе поворухнутися, так йому стало погано. На гребені виднів рухливий відблиск іншого ліхтаря чужинців, які йшли геть, але все ще могли його бачити. (А у вікні чудового палацу з'явилася тендітна постать. Це він, хлопчик Ангустіна, мертвотно блідий, в оксамитовому костюмчику з мереживним комірцем, одчинив стомленим рухом раму й нахилився до примар, що вирували навколо, наче був з ними у великій дружбі й хотів їм щось розповісти.)
— Нема чим бити? — намагався крикнути Ангустіна, щоб почули чужоземці, але з горлянки вихоплювалися мляві хрипкі слова. — От халепа! Ви вже вдруге спіймали облизня, пане капітане.
Загорнутий у шинелю, щось неквапно жуючи, Монті пильно дивився на Ангустіну і його гнів поволі минав.
— Годі, йдіть у захисток, лейтенанте. Тих із півночі вже нема.
— Пане капітане, ви кращий за мене гравець, — наполягав, увійшовши в роль, Ангустіна, чий голос слабшав і слабшав. — Та сьогодні ви чомусь не в настрої. Що вас турбує?
В ту ж мить мокрі від снігу карти вислизнули з пальців Ангустіни, рука безживно впала й застигла на шинелі в тремтливому світлі ліхтаря.
Притулившись спиною до валуна, він повільно відкинув голову назад і його огорнула дивна соннота. (Місячної ночі до палацу наближався в повітрі маленький рій примар, які несли паланкіну.)
— Лейтенанте, ідіть сюди і поїжте. Треба їсти, бо холодно. Навіть якщо не хочеться, слід примусити себе, — з тривогою в голосі звернувся до нього капітан. — Ідіть, ідіть, завія минає.
Повітря справді зробилось прозорішим, і в світлі ліхтаря можна було розгледіти скелі на відстані кількох десятків метрів.
Раптом крізь поріділу снігову заволоку вдалині засяяли вогні Фортеці, сила вогнів. Здавалося, що це світився казковий палац, де тривав бучний карнавал. Ангустіна побачив його і на скутих морозом вустах промайнула легка усмішка.
— Лейтенанте! — знову покликав капітан. — Ідіть сюди, тут немає вітру.
Однак Ангустіна мовчки дивився на миготливі вогні й не міг зрозуміти, що там таке — Фортеця, рідне місто чи батьківська домівка, де на нього вже ніхто не чекає.
Можливо, в цю мить з тераси форту вартовий випадково глянув на гори й розгледів вогні на далекій вершині. Але відстань до неї була така велика, що вона здавалась не вартою уваги дрібницею. Мабуть, саме Дроґо зараз командував вартою. Він при бажанні теж міг податися в гори разом із капітаном Монті й Ангустіною, та йому це здалося дурістю. Коли минула загроза ворожої навали і зникла надія відзначитись, служба стала для нього пустим марнуванням часу. Хтозна, може, о цій порі Дроґо теж бачив вогники ліхтарів у горах і жалкував, що не пішов туди. Адже не лише на війні можна знайти гідну подвигу справу.
В теплому сухому одязі, добре попоївши і відпочивши, Джованні Дроґо, мабуть, заздрісно дивився на далекі вогні, тоді як Ангустіна, весь обліплений снігом, витирав мокрі вуса і гарячково загортався в шинелю, але не для того, щоб зігрітись, а для таємної, знаної тільки йому мети. Зі свого сховку капітан Монті зачудовано позирав на нього й питав себе, що власне робить Ангустіна і де йому вже доводилось бачити подібну сцену, але не міг цього пригадати.
В одній із зал Фортеці висіла старовинна картина, що розповідала про останні хвилини життя графа Себастьяна. Смертельно поранений граф лежав у лісовій хащі, притулившись плечима до дерева, голова трохи нахилена вбік, плащ розкинувся живописними складками. Усе це не відбивало потворну жорстокість смерті й, дивлячись на картину, було зрозуміло, що художник зміг майстерно відбити шляхетність і красу зображеної ним особи.
Зараз Ангустіна — як це не спало на думку капітанові? — нагадував графа Себастьяна, пораненого в серце у лісовій хащі. Звичайно, Ангустіна не мав сяючого обладунку; біля нього не лежали закривавлений шолом і зламана шабля; він притулився не до дерева, а до грубого валуна; його чоло освітлював не промінь сонця, а млявий вогник ліхтаря. І все ж він разюче скидався на героя картини з фортечної зали.
В порівнянні з Ангустіною капітан, сержант і солдати, сміливіші й сильніші за нього, видавалися нетесаними мужлаями. І, дивна річ, у душі Монті ворухнувся заздрісний подив.