Просдочімо викликали нагору, до начальника речового складу.
— Пробачте, пане лейтенанте, — сказав кравець. — Службова справа. За дві хвилини я повернусь.
Він пішов слідом за солдатом. Дрого присів у чеканні. Тим часом помічники, скориставшись нагодою, припинили роботу. Дідок нарешті відірвав очі від паперів, підвівся і, шкандибаючи, підійшов до Джованні.
— Ви чули? — з дивним наголосом запитав він, указуючи на двері, куди тільки-но вийшов кравець. — Чули? А чи відомо вам, пане лейтенанте, скільки років він живе у Фортеці?
— Не знаю.
— П'ятнадцять років, пане лейтенанте, п'ятнадцять проклятущих років. Проте безперервно повторює одне й те саме: я тут тимчасово, чекаю з дня на день...
За столом підмайстри тихо загомоніли. Мабуть, для них це була постійна нагода для жартів. А дідок розбалакував далі:
— Однак і пальцем не кивне, аби вирватися звідси. Він, а також пан полковник та багато інших залишаться тут до скону. Це своєрідна хвороба. Стережіться, пане лейтенанте, ви новачок, тільки-но прибули. Подумайте, бо буде пізно...
— Про що подумати?
— Аби якнайскоріше забратися звідси, поки не підхопили їхню хворобу.
— Я прибув сюди на чотири місяці й не маю ніякого бажання далі залишатися тут.
— Все одно начувайтеся, пане лейтенанте, — не вгавав старий. — Початок поклав полковник Філіморе. "Наближаються великі події", — казав він вісімнадцять років тому, добре це пам'ятаю. Саме так і казав: "Великі події". І часто повторював цю свою улюблену фразу. Забрав собі в голову, що Фортеця Бастіані є найважливішою з усіх оборонних споруд, а штабники в столиці просто нічого не тямлять.
Дідок говорив повільно, з паузами, після кожного слова западала тиша.
— Уявив, ніби щось має відбутися.
— А що має відбутися? — засміявся Дроґо. — Напевно, війна.
— Хтозна, може, й війна.
— Навала з пустелі?
— Мабуть, так, — підтвердив старий.
— Але хто? Хто порушить кордон?
— Звідки мені знати? Може, й ніхто не порушить. Але пан полковник вивчив мапи й каже, ніби в пустелі ще є татари, залишки давнього війська, яке блукає околицями.
У напівтемряві почувся ущипливий сміх трійки підмайстрів.
— І дехто їх ще й досі чекає, — вів далі старий. — Зверніть увагу на пана полковника, панів капітанів Ортіца та Стіціоне, деяких інших офіцерів. На їхню думку, кожного наступного року має щось трапитись, і ці передбачення діятимуть доти, аж доки їх відправлять на пенсію.
Він замовк і нахилив голову, наче дослухаючись.
— Здається, хтось іде.
— Нічого не чую, — мовив Дроґо.
— А візьміть Просдочімо! — жваво заговорив. — Звичайний сержант, кравець залоги, але пристав до них і теж чекає п'ятнадцять років невідомо чого. Я не переконав вас, пане лейтенанте? Ви мовчите й гадаєте, ніби все це порожні балачки. Шануйтесь, кажу вам, інакше теж потрапите в тенета і захряснете тут. Бачу по ваших очах.
— А ви, — спитав Дроґо, — що робите у кравця?
— Я? — посміхнувся дідок. — Я його брат, працюю разом із ним.
— Його брат? Старший?
— Так, старший. Я теж колись був військовим, але зламав ногу і ось дійшов до такого стану.
У тиші підземелля Дроґо раптом почув биття свого серця, яке калатало часто і сильно. Виходить, і ця відринута світом людина, що скніє тут над рахунками, теж мріяла колись про успіхи і славу. Джованні дивився старенькому в очі, а той сумно хитав головою, ніби кажучи: так ми створені, і тут нема ради.
Мабуть, неподалік хтось відчинив двері й почулися притлумлені стінами глухі голоси. Часом вони зникали, поступаючися місцем тиші, тоді виринали знов, і здавалося, що це повільно і сумно дихає Фортеця Бастіані.
Нарешті Дроґо почав дещо розуміти. Він дивився на ряди новеньких мундирів, які немов ворушились у тьмяному світлі лампи, відкидаючи довгі хиткі тіні, й раптом подумав, що в цю хвилину полковник відчиняє вікно свого кабінету, пойнятий таємними думками. Сумнівів не було: саме в таку темну осінню пору, не помічений ніким, комендант Фортеці дивиться на північний простір, чорні провалля гір і безмежну рівнину.
Фортуна, слава, зоряна мить, які хоча б раз у житті навідують кожного, мали з'явитися з Татарської пустелі. Заради цієї хисткої мети, що з бігом часу ставала все більш недосяжною, зрілі люди марнували тут свої кращі роки. Вони не були призвичаєні до буденного існування, дрібненьких міщанських розрад, сірого майбутнього. Жили одним сподіванням, жодним словом не прохоплюючись, чи воно здійсненне, були солдатами й стидалися душевних поривань.
Мабуть, до них належав і Тронк. Він примушував підлеглих заучувати параграфи статуту, дотримуватися залізної дисципліни, суворої відповідальності й —гай-гай! — гадав, що цього задосить. І все ж, якби збагнув, що життя йде вперед і тут потрібні нові підходи, Тронк, мабуть би, очутився. "Все не так, — сказав би він. — Адже в світі з'явилося багато чого нового, цікавого, гідного уваги. Тож можна сказати, що минуле пішло в небуття, бо так розпорядилася доля".
Дрого без особливих зусиль збагнув просту таємницю цієї нескладної ситуації і з полегшенням виснував, що все це його не стосується, бо він тут сторонній глядач. Минуть чотири місяці, й він, хвалити Бога, назавжди залишить Фортецю. Похмурі чари старої тверджі раптово зникли. Але чому цей стариган усе ще скоса позирає на нього з лукавим сумнівом? Чому його самого раптом охопило бажання гульнути, хильнути вина, розвіятися?
Чи не для того, аби переконати себе, щоб він насправді почувається спокійним і вільним?
VIII
Ось нові друзі Дроґо — лейтенанти Карло Морель, П'єтро Ангустіна, Франческо Гротта, Макс Лагоріо. О цій пізній порі вони сиділи разом в офіцерській їдальні. Служник у кінці зали, спершись плечем на одвірок, мовчки чекав розпоряджень, та ледь полискували в напівтемряві розвішані по стінах портрети колишніх комендантів-полковників. На столі, ще не прибраному після вечері, стояли вісім пляшок.
Усі були трохи збуджені вином та ніччю. Коли вони замовкали, знадвору долинав шум дощу.
Тривала прощальна вечірка на честь графа Макса Лагоріо, який по двох роках служби у Фортеці завтра повертався додому.
— Ангустіно, — мовив Лагоріо, — якщо й ти надумаєш їхати, я почекаю на тебе.