— Так, моя донька, — рикав араб, — і жодному невірному я її не віддам. Ти заслужив смерть, англійцю, але якщо ти заплатиш, то врятуєшся. Я подарую тобі життя.
Бейнс уже не зводив здивованого погляду з Меріем, яка, на його думку, зараз була бранкою Гансона, а опинилася в арабському селищі. Що трапилося? Як вона втекла від шведа? Араб забрав її силоміць чи вона втекла за власним бажанням, попрохала захисту людини, яка називає її своєю донькою? Багато б він віддав, аби порозмовляти з нею. Якщо вона тут у безпеці, то розмова лише зашкодить їй, араб може здогадатися, що він прагне забрати її звідси, до своїх друзів-англійців. Панові Морісону вже не спадало на думку вирушити з дівчиною до Лондона.
— Ну? — спитав шейх.
— О! — вигукнув Бейнс. — Я перепрошую, це не вона! Я мав на увазі зовсім іншу. Втім, я згоден заплатити. Скільки ти хочеш?
Шейх назвав суму, як на пана Морісона, не таку вже й велику. Морісон ствердно кивнув. З такою самою легкістю він би згодився, якби сума значно перевищувала його можливості, бо зовсім не збирався нічого платити. Згоджуючись на пропозицію шейха, він хотів лише виграти час і звільнити Меріем, якщо виявиться, що вона цього хоче. Твердження араба, що він її батько, ставило під сумнів переконання пана Морісона щодо намірів дівчини. Водночас нерозумно було б думати, що гарна молода жінка згодиться залишитися в брудному дуарі у старого лихого араба і не захоче повернутися в гостинний дім-бунгало, звідки Морісон знадив її. Англієць поринув у понурі роздуми про огидність свого вчинку— роздуми, обірвані шейхом, який наказав панові Морісону написати листа британському консулові в Алжирі, диктуючи дуже точно (що свідчило про неодноразові вимагання грошей у багатих полонених англійців). Побачивши, що листа адресовано консулові в Алжирі, Бейнс почав заперечувати: мовляв, таким шляхом гроші дійдуть не раніше, як через рік. Але шейх навіть слухати не хотів, щоб послати когось у ближнє містечко на узбережжі і звідти телеграфом вимагати переказу грошей. Шейх дуже стерігся. Його власний спосіб був уже перевірений. У всіх інших — надто багато неперевірених деталей. Він не квапився дістати гроші — міг чекати рік або два, якщо потрібно, але чекати доведеться не більше шести місяців. Він повернувся до одного, з арабів і дав указівки, як поводитися з полоненим. Бейнс не розумів ані слова арабською, але, спостерігаючи жестикуляцію, збагнув, що йдеться про нього. Араб уклонився господареві й наказав Бейнсові йти за собою.
Днглієць запитально поглянув на шейха. Той ствердно кивнув, пан Морісон підвівся і пішов за охоронцем до тубільного куреня, зшитого з козинячих шкур. Всередині було темно й вогко. Охоронець тукнув двох чорношкірих, які сиділи надворі. За наказом араба вони зв'язали Бейнсові руки й ноги. Англієць протестував, але ні чорношкірі, ні араб не втямили й слова з його прохань. Вони зв'язали Бейнса і пішли собі. Якийсь час пан Морісон лежав, розмірковуючи про похмуре майбутнє, яке чекало на нього в наступні довгі місяці, аж доки друзі стримають звістку й пришлють гроші. Тепер він ладен був уже справді заплатити — аби тільки вибратися з цього кубла. Насамперед він хотів телеграфувати своїм розпорядникам, щоб грошей не пересилали, а натомість повідомили британську владу Західної Африки, щоб вислали рятувальну експедицію.
Його шляхетний ніс страждав від важкого смороду, що виповнював хатину. Гнила солома, на якій він лежав, тхнула людськими виділеннями, потом та гнилизною. Але то було не найгірше. Він лежав у незручній позі, так, як його залишили кілька хвилин тому; терпли руки, ноги й голова. Хоч як він примощувався, біль не минав, бо руки були зв'язані за спиною.
Він рвав свої пута, доки геть знемігся, але не без успіху, бо вдалося послабити вузол, і він сподівався звільнити руку. Настала ніч. Ні їжі, ні питва йому не приносили. Вони що, думають, що він зможе прожити рік за Божим духом? Комахи тепер жалили його не так боляче, хоча й не менш часто. В цьому пан Морісон побачив хоч якусь надію: можливо, він звикне й перестане аж так мордуватись. Він не кидав розплутувати вузли мотузки, коли з'явилися щури. Комахи були дуже бридкі, а щури — просто жахливі. Вони бігали по його тілу, пищали й гризлися між собою. Врешті один спробував на смак Морісонове вухо. Пан Морісон з прокльонами спробував сісти. Пацюки розбіглися. Він підтяг ноги до грудей і став на коліна, потім нелюдським зусиллям підвівся. Стояв, хитаючись, вкритий холодним потом.
— Боже! — прошепотів він. — За що мені таке...
І замовк.
Що він зробив? Він згадав дівчину, яка перебувала десь в одному з шатрів цього триклятого селища. Він стиснув зуби й вирішив не нарікати. В цю хвилину з сусіднього шатра долинули гнівні голоси. Один з них належав жінці. Меріем? Розмовляли начебто арабською — він не розумів ані слова, але інтонації були її.
Бейнс сушив голову над тим, у який спосіб подати їй знак, що він тут. Якби він зумів розв'язатися, то тоді вони втечуть, — якщо вона захоче втекти. Ця думка не давала, йому спокою. Він не знав, на якому становищі дівчина перебуває тут, у селищі. Якщо вода улюблене дитя могутнього шейха, то нема потреби з нею тікати. Він мусив дізнатися.
В бунгало він часто чув, як Меріем співала англійський гімн "Боже, бережи короля", а Моя Люба акомпанувала їй на піаніно. Він голосно почав його наспівувати. Меріем відразу озвалася. Вона говорила дуже швидко.
— Прощайте, Морісоне! — кричала вона. — Якщо буде Божа ласка, то я завтра вранці загину, тому що роковане мені життя гірше за будь-яку смерть!
Потім Бейнс почув гнівний вигук чоловіка і гомін боротьби. Бейнс зблід від страху. Він рвонувся чимдуж, і пута піддалися. За мить він відчув, що одна рука вільна. Потім звільнив другу, нахилився, розв'язав ноги і вийшов з хатини на звук голосу Меріем.
Дорогу йому перегородив велетень-чорношкірий.
Коли йшлося про швидкість, Корак покладався лише на власні сили. Тантор зсадив його на березі річки біля селища шейха. Мавполюд залишив свого товариша-велетня і по деревах погнався на південь, туди, де, як сказав йому швед, була Меріем. Коли він дістався до загорожі селища, було вже темно. З того часу, як він переносив через неї Меріем, рятуючи її від злиденного життя і жорстоких одноплемінців, загорожа стала вища й міцніша. Величезного дерева, що схиляло гілля на той бік, уже не було, але Корак легко міг пролізти там, де звичайна людина відступила б. Він закинув аркан на загострену палю. Довкола не було ані душі, і Корак легко переліз на той бік загорожі.