Зараз, коли вона щільно тулила Джіку до себе, її ридання поступово затихло, аж поки врешті вона змогла опанувати себе і вилити своє горе у смагляве вухо єдиної істоти, якій довіряла.
— Джіка любить Меріем, — шепотіла вона. — Але чому шейх, мій батько, не любить мене також? Хіба я поводжуся погано? Я намагаюсь бути доброю і не знаю, за що ж він б'є мене, і тому не знаю, що ж робити, аби не дратувати його. Ось і зараз він ударив мене дуже боляче, Джіко, але ж я нічого поганого не вчинила, сиділа собі перед наметом і шила тобі спідницю. Мабуть, це недобре, що я шила, бо ж він побив мене за це. Але чому це недобре, Джіко? О, моя люба! Я не знаю, я не знаю! Мені хочеться померти, Джіко! Учора мисливці принесли впольованого лева Ель-Адреа. Ель-Адреа був мертвий. Ніколи більше його велика кошлата голова і його могутні плечі не жахатимуть травоїдних тварин, коли ті вночі йтимуть на водопій. Ніколи більше його громове рикання не стрясатиме землю. Ель-Адреа мертвий. Мисливці лупцювали його тіло з усієї сили, коли принесли в селище, але йому було байдуже. Він не відчував цих ударів, бо був мертвий. Коли я помру, Джіко, я не відчуватиму штовханів Мабуну чи копняків шейха, мого батька. Тоді я буду щаслива! Ой, Джіко, як я хочу померти!
Якщо Джіка й хотіла якось утішити Меріем, то це їй не вдалося, бо раптом від селищних воріт почулися роздратовані крики. Меріем прислухалась. Як і кожній дитині в таких випадках, їй стало цікаво й закортіло побігти туди й подивитися, що ж діється. Селищні мешканці вже бігли в той бік, звідки чувся гамір. Але Меріем не насмілювалась і собі податися туди. Шейх, напевне, якщо помітить її там, знов матиме привід вибити. Отож Меріем лежала тихо й прислухалася.
Нарешті вона почула, що натовп посувається до намету шейха. Обережненько вона висунула голову з намету й озирнулась. Їй так хотілося довідатись, що сталося. Вона не могла стримати бажання дізнатися, що діється, бо селищне життя текло одноманітно, і Меріем прагнула хоч якоїсь розваги. Вона побачила двох незнайомців — двох білих людей. Їх було лише двоє, але коли вони наблизились, Меріем з їхньої розповіді мешканцям селища, які оточили їх, зрозуміла, що їх приїхав великий гурт і став табором неподалік звідси. Вони прийшли перебалакати з шейхом.
Старий араб зустрів їх біля входу до намету. Його очі недобре звузились, коли він вийшов до прибулих. Вони зупинились біля нього з привітанням. Білі прибульці сказали, що хотіли б купити слонової кістки. Шейх насупився. У нього немає слонової кістки.
Меріем здивувалась. Вона знала, що хатина поруч вщерть набита слоновою кісткою, аж до стелі. Меріем вистромила свою маленьку голівку трохи далі з намету, намагаючись роздивитись незнайомців краще. Яка ж біла була у них шкіра! Які світлі були їхні пишні бороди!
Раптом один із прибульців позирнув у її бік. Вона хотіла сховатись від його очей, але страх скував її, бо дівчинка боялась усіх чоловіків, отож він її побачив. Меріем помітила вираз надзвичайного здивування, який з'явився раптом на обличчі в білого. Шейх помітив це також і запитав, у чім справа.
— Я не маю слонової кістки, — повторив він. — Я не хочу торгувати. Забирайтесь звідси геть. Одразу ж.
Він ступив крок уперед із свого намету і майже підштовхнув незнайомців у напрямку селищних воріт. Прибульці завагались, і тоді шейх почав їм погрожувати. Для них було б самогубством опиратися, отож двоє білих повернулися і залишили селище, прямуючи до свого табору.
Шейх повернувся до свого намету, але не ввійшов до нього. Натомість він подався туди, де вкрай перелякана маленька Меріем лежала впритул до стіни з козинячої шкіри. Шейх зупинився і схопив її за руку. Роздратовано він підняв її на ноги, поволік до входу в намет і люто штовхнув усередину. Вступивши за нею, він вчепився за неї знову й почав немилосердно лупцювати.
— Сиди в наметі! — гарикнув він. — Ніколи не дозволяй, аби чужинець побачив твоє обличчя. Наступного разу, якщо ти виставиш своє обличчя перед чужинцем, то я тебе вб'ю!
Останнім лютим копняком він відкинув дитину в глибину намету, де вона лежала плачучи, а він походжав туди-сюди, шепочучи щось добі під носа. Біля входу до намету сиділа Мабуну, мурмочучи і посміхаючись.
У таборі чужинців один швидко казав другому:
— Це певнісінько, Мальбіне!
— Певнісінько, але я не можу зрозуміти, чому старий негідник не зажадав викупу.
— Є діло, дорожче серцю араба, ніж гроші, Єнсене, — вів далі перший. — Це помста.
— Можливо, — сказав Єнсен. — А все-таки треба почати з грошей.
Мальбін заперечливо похитав головою.
— Не з шейхом, — відповів він. — Ми могли б спробувати це з одним із його людей, але заради золота. Шейх ніколи не розлучиться з думкою про помсту. Запропонувати це йому зараз означає лише підтвердити підозру, яку ми розбудили в ньому, коли розмовляли біля його намету. Щастя наше, якщо відтак ми вбережемо своє життя.
— Гаразд, спробуймо тоді з іншим, — погодився Єнсен.
Але підкупити нікого так і не пощастило. Об'єкт, який вони обрали, стоячи кілька днів табором біля селища, був високий старий вождь тубільного шейхооого війська. Він спокусився блискучим металом, бо жив колись на узбережжі океану і знав силу золота. Вождь пообіцяв принести їм те, чого вони жадали, пізно вночі.
Щойно стемніло, двоє білих людей віддали наказ згортати табір. До півночі все було готове. Носії лежали біля своїх поклаж, готові скинути вантаж на плечі тої ж хвилини, коли їм накажуть. Озброєні аскери ховались у кущах між табором і арабським селищем, готові прикривати відступ, коли старий вождь принесе те, на що так чекали білі.
Аж ось на стежці, що вела від табору до селища, почулася хода. Аскери й білі враз насторожились. Наближалась не одна людина. Єнсен ступив уперед і приглушено прошепотів до тих, хто підходив:
— Хто йде?
— Мбіда, — пролунала відповідь.
То було ім'я вождя-зрадника. Єнсен був задоволений, хоч і дивувався, чому Мбіда привів ще когось із собою. Врешті він зрозумів. Те, що принесли ці люди, лежало на довгих ношах. Єнсен вилаявся крізь зуби. Невже цей дурень приніс її мертве тіло? Йому ж бо заплатили за живе!