Його вп’ять хвалять — і знов йому радісно.
Коли прийшов до школи, всі хлопці вже були в зборі. Науки нема — сидять,
дожидають Тараса.
Прочитали "Отче наш" і, за наукою Совгиря, Тарас почав обходити товаришів та, кланяючися, просити до каші.
Просити довелося недовго. Мов на знак чарівного жезла, нараз у руках всіх школярів появилися ложки, давно приготовлені, обмацані тридцять разів (чи тут?) Перед тим ні один хлопець не витяг зарані ложки. Так само, й сівши до каші, ніхто не починав їсти: закони спільного споживання тверді й вироблені давно.
Совгирь пішов до своєї хати й виніс звідти тройчатку, нагайку ремінну. Хлопці ніколи не бачили її в руках учителя. Мабуть, Совгирь зробив спеціально для цього випадку. Йому теж хотілося відмітити цей день. А окрім того (тдееба вже правду говорити) Совгирь взагалі багато покладав надій на цей день. Йому здавалося, що отець Григорій, коли побачить як то гарно й скоро закінчив Тарас псалтиру, доконче мусить сказати собі: "О!.. А таки, мабуть, справді добрий із цього Совгиря вчитель, коли в нього такі учні. Нехай він зостається — не буду більше шукати стихарного дяка".
Винесену тройчатку Совгирь вручив Тарасові.
На тобі оцю ластівочку. Ходи кругом столу й дивись. Як тільки хто просипле каші хоч зернинку, бий тройчаткою по спині.
-То-го-го! — чомусь зареготали учні.
— А ви, хлопці, не хапайтесь. Каша крута й сипка. По повній ложці не набирайте, бо розсиплете. А которий з вас дару Божого не пожаліє, той скуштує тройчатки. А ти, Тарасе, пильнуй.
Тарас охоче заволодів цим єгипетським знаряддям стимулювання праці і, потрясаючи нагаєм, підморгував приятелям: начувайтесь, мовляв! Як угрію!..
Совгирь прочитав підходящу до случаю молитву "Ядят убозії і наситятся" і аж тоді тільки ложки полізли до горщика. Полізли повагом, степенйо. Нема гіршого докору на селі, як сказати при їді — і чого ти хапаєшся?
Втім тої статечності стало ненадовго. Темперамент брав верх, і через деякий час хлопці почали викидати всякі штуки. Набивали кашою повні роти, давилися, кашляли, штовхали один одного під руку. Після такого штурхана половина ложки каші, очевидно, просипалася, і тоді зчинявся загальний крик.
— Тройчатки! Тройчатки!
Тарас бігав кругом столу й весело стьобав тройчаткою по спинах. Вдарений реготав, лівою рукою закривав спину, правою набирав іще каші, а мимоходом устигав вибити ложку з рук сусіда. Регіт!.. І діти регочуть, і Совгирь регоче.
От у чиємусь роті цокнув перший шажок. Це був малий Андрійко. Він аж зареготав від щастя, поперхнувся, й кілька зерен каші вилетіло з рота.
— Тройчатки! Тройчатки! — заверещала немилосердна громада. Тарас тричі легенько вдарив Андрійка по плечах. А от Нехведові попався шажок.
Нехвід — це був син багатого чумака. Батько привів його до школи пізненько, коли прийом давно вже скінчився. Привів прямо серед уроку, держачи сина за руку. Хлоп’я в добрім кожушку, зверху набіленім крейдою, в гарних чобітках. Хоч ті чобітки пошиті й без мірки, "на око", але все ж на дитину, а не на її батька.
— Здрастуйте, пане регенцій! Оце привів вам мого сукиного сина. Не хотів, стервячина, довго не хотів до школи йти, але я таки його уговкав. Оце беріть і муштруйте, як хочете. Та добре хворостіть, щоб байдиків не бив, гав не ловив, на вулиці не грався, а щоб учився й вивчився читати у церкві. Оце й різку на нього я приніс, — і клав перед Совгирем різку. Таки справжню різку, але обвинену в добрячий рушник.
— А оце могорич! — і ставив на стіл пляшку, хліб, а на хліб клав дрібочку
солі.
— А як навука піде добре, то я вам, пане регенцій, і кабанчика отого свого перістенького прижену.
Так Нехвід попав до школи.
Вчився поганувато й чванився перед хлопцями. А коли дійшла його черга перший раз лягати під різки, рішуче виступив серед хати і, звертаючися до Совгиря, сказав:
— Дядю! Як тільки будете мене бити, то Їй-Богу скажу батькові, щоб не давали вам перістенького кабанчика!
Совгирь, покосивши голову, дивився на хлопця.
— Так значить мені перістенького не видати?
— Не видати! — рішуче підтверджує Нехвід.
— Ну що ж, — зітхає Совгидь^ Тоді доведеться тобі двійну порцію дати. Ану, хлопці, держіть — я сам йому вліплю.
І вліпив. Нехвід і кричав, і борсався, але дістав свою справно. А вставши зарюманий, натягав штанці й, хлипаючи, говорив:
— Чорта пухлого тепер з’їсте, а не кабанчика! Батькові скажу, що били.
— Скажи, скажи, — байдуже приговорює Совгирь.
Так от цьому Нехведові попався шажок. Жував він міцно, отже як давнув!
— А-а-а! — крикнув і викинув шажок разом із кашею з рота.
Тройчатки! Тройчатки! — загаласали хлопці, а Гончаренко, приятель
Тарасів, підморгнув: надави, мовляв.
Тарас з охотою надавив. Не любив і він цього Нехведа, не любили й хлопці: задавака великий.
Криво глянувши на Тараса, сказав Нехвід:
— Беріть, хто хоче отого шага. Хіба я шага не бачив?
Тут уже вмішався Совгирь:
— Ти, Нехвідку, не гонорися. Ми знаємо, що тобі шаг не в диковинку, ну тільки сьогодня такий день, що... бери й квит.
Нехвід узяв, бурчучи: "У бур’ян укину"... Хлопцям це не подобалося.
— Вже краще старцеві віддай, як у бур’ян кидати.
— Хвастає, що батько багач.
З присутніх, окрім Нехведа, не було, мабуть, ні одного, хто хотів би кидати шажки у бур’ян. Навпаки — всі були задоволені, коли нараз на зубах чувся метал.
Один шажок лежав зверху каші, так що всім було його видно. Але закони споживання були тверді — і ні одна ложка не простягалася за легкою здобиччю.
Кирилко був з усіх найхитріший. Він підбирав-підбирав кашу ложкою коло свого краю, аж стала яма. А потім якось ворухнулася ложка (сама...) і завалилася каша, як ото, бува, глинище підкопане завалюється. Шажок упав прямо в Кирильцеву ложку. Він навіть аж здивувався.
— Ов!.. Дивись ти — само впало...
З кашею упоралися швидко. Були такі, що й про три шажки виудили і тільки малому Сергійцові ні одного не попало. Бо воно бере там по три зернини зверху. Поки була каша в горщику, то воно ще надіялося. Але як ложки почали вже чиркати дно, скривився Сергійко. І плакати сором — і невидержка ж.
Тарас показав Гончаренку очима на Сергія. А Йван хлопець понятливий.