Совгирь випростувався в увесь свій велитенський зріст і гукав, мовби справді ревла кругом буря, а тисяча човнів дожидала його, Совгиревого приказу.
Та як висиплеться козачество човнів може тисяча! Свистять, гукають, співають! А на морі — страшно й глянуть! Серце мліє, а козакам байдужісінько.
Багато оповідав про якогось "морського отамана" Гамалію. Де він про нього чув хтойзна, бо в історії наче такого ватажка не було. Мабуть, чув із якихось старих переказів.
-То ж турки й татари нападали тоді на наш край і забирали ба-гато людей у неволю. Робили з наших людей рабів собі або приковували до галери. До лави приковували. То як галера потопає в бурю, так турки врятуються, а наші ні, бо приковані. Так і гинуть разом із галерею. Ох і тяжка була, Тарасику, турецька неволя!
Так оцей Гамалія любив визволяти невольників. Сам, було, біжить і розбиває замки в’язниць. Інші кидаються за здобиччю козаки, а він кайдани невільникам
ламає та все прикрикує:
— Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!
— Це була у нього приговірка така. А невільники висипають із кам’яних мурів, руки розправляють, моляться й плачуть. А потім кидаються на поміч козакам.
Сонні яничари схопляться, але де їм проти наших! Літають козаки по місту!.. Ніхто не сховається, ніхто не втече!.. Руйнують мури, шапками срібло-злото носять та сиплють у байдаки.
А Гамалія поглядає, щоб не прийшла туркам поміч відки. І дає знак трубити в труби.
Закричала труба — то знак усім збиратися поволі до байдаків. Другий раз як прокричить — кидай усе й біжи. Бо за третім разом від’їзд.
А один невольник плаче, сльозами розливається.
Козаченьки, голубоньки! Підождіте ж, не відпливайте! Братік у мене меншенький, у поле відогнали його на роботу... Я збігаю, візьму його... а ви не відпливайте, голуб’ята... ноги вам цілуватиму!..
-1 побіг. А козацька труба трубить удруге. Звідусюди збігаються козаки й невільники, розташовуються по байдаках.
— Гей-ей! Чи всі, панове молодці?
— Всі, пане отамане!
Задзвеніла труба, відпливають байдаки... Один тільки байдак затримується... там на стерні жалісливий чоловік. Він уявляє собі, що мусить пережити отой нещасний невольник, коли прибіжить із братиком на берег —руки ламатиме, до Бога кричатиме, а байдаки вже ген далеко... вже й пісні не чути.
І отягається стерничий. Поглядає, чи не біжать двойко з поля. Вже гукають козаки:
— Чого ти там вовтузишся? Командуй на від’їзд!
А стерничий усе мнеться.
— Та от... стерно несправне... зараз...
Іще стоїть, ще дожидає. Але нема вже куди далі стояти. Вже давно відпливли всі байдаки... передні вже ледве видно... З болем серця дає приказ стерничий від’їздити, але поволі... все поглядає.
— Чого ти не даєш повного ходу? Дивись, де вже наші!
— Гаразд, гаразд... ще встигнемо, — а сам усе поглядає, чи не біжать два брати, чи не кричать останнім криком одчаю. Ще горять будівлі коло берега... світло... Але і пожар погасає... темно стає і невидно добре...
— А от так, наче мріє — ніби прибігли двоє на берег... побачили козацькі байдаки... далеко... криком нелюдським закричали... руками махали... кликали... А потім кинулися в море, пливти... Чорне море хотіли перепливти втомленими невільничими руками.
Круто завернув стерничий веслом.
— Куди ти? Куди?.. Що ти — сказився? Верни за нашими!
— Мовчать! — крикнув стерничий. — Хто пискне — голову веслом провалю!
Замовкли всі, бо на війні начальника треба слухатися в усьому.
Пливе байдак назад, сильно гребуть козаки, але пізно... Молодший брат іще держиться на воді, бо він і молодший, і біг тільки в один кінець... А старший... дух йому забило, пішов на дно...
Підібрали молодшого брата і помчалися доганяти своїх.
...Аж завмер Тарас. Таких оповідань він іще не чував у житті. Та й Совгирь нікому ще ніколи такого не розповідав. Не знав навіть, чи вичитав це він десь, а чи, може, вигадав оце сам.
— Отаке то бувало, Тарасику, колись. Була дорога, всім була дорога. І кріпакові убогому і отакому, як я нещасливому — усім. А тепер — нема нічого. Ще стоять десь там острови січові, а Січі вже немає, і братів запорожців теж. Пусто на Дніпрі... Пропало, все пропало, Тарасику... О-ой гірко, гірко нам нещасливим!
З того часу не було більших приятелів на селі, як Совгирь і Тарас. В Совгиреві прокинувся поет минувшини української. Він і сам навіть не знав, що вміє так говорити. Чи це якийсь нерозгаданий вплив молодого генія робив із Совгиря поета, чи впливала сама краса сюжету — ну, тільки бесіди на козачі теми зумів розцвітити недійшлий дяк до межі високохудожніх картин. Перші відомості про історію рідного краю дістав Тарас із уст Совгиря в поетичній формі, тому вся минувшина українського народу надовго прикрасилася для Тараса бенгальськими огнями поезії.
Із старої історії Совгирь брав вільні морські походи русів, далекі мандрівки гостей українських. Прихід татарів переривав відомості Совгиря й одразу розпочиналася козаччина.
Тут уже була своя воля. Тут Совгирь вважав себе вправі фантазувати без удержу і герої його мало того, що були неісторичні, але всі до одного були наділені якимись особливими прикметами. То були не герої, а півбоги скоріше. І Павлюк, і Наливайко, і Остряниця, Сулима, Гуня й інші водителі бунтарських військ всі набирали в оповіданнях Совгиря безумної відваги, розуму, сміливості в надзвичайних розмірах, а кінець їх завжди був сугубо-трагічний, для якого теж Совгирь не жалкував фарб.
Мов у зелене яблучко густим напружистим струменем ллються соки з жорсткої гнійної землі — так лилися в душу Тарасову ті слова Совгиря, продиктовані щирою любов’ю до рідного краю. В той час, як Совгиреве браташшя, дяки, думали тільки про книші та парастаси, оцей кирилівський співець знав вищі настрої, знав великі слова і навчив Тараса їх розуміти. І Тарас зрозумів їх скорбність іще тоді, коли його товариші грали в "пацьки" та бігали яблук красти до Семигласа.
XXVIII
А от уже й Спас близько. Скільки пам’ятає себе Тарас — батько ніколи не забудуть сказати:
— Прийшов Спас — держи рукавички про запас.
Мати кажуть, що не можна їсти яблук до Спаса. Особливо тим, у кого діти повмирали.