XXIV
А вернеться додому Господи, як гарно дома!.. Садочок біля хати з вишеньок... Як приїхали сюди, Катря каже, не було нічого, а тепер, бач, як гарно. На тлі червоних заграв вирізблюються тонкі ажурові контури й любується ними Тарас, але якось по-особливому, увесь. На лиці застигла усмішка щастя.
Батько з Микитою вернули з поля. Тарас помагає їм упоратися, але теж радісно, мов співаючи... Он іще плугатарі вертають, скородячи землю чепігами. Пахне теплою землею, вечором, селом... Все наче тоне в тихій радості, в благостині існування. Мов тішиться гілочка ота, що звисла над головою, запізнена пташка — мов усе тішиться тим, що існує, що вечір такий теплий, що край цей такий радісний.
Дівчата заспівали далеко десь. Так гарно звучить прекрасна мелодія, затишена віддаллю. І здається, що вона теж одно з оцим вечором, тополями по дворах, журавлем придорожного колодязя. Там і Катря наша десь іде, співає...
Вечір... Загули хрущі поміж вишнями. Розженеться-розженеться який та об стовбур. Тільки гупне — й одразу гудіння перестає. Батько кажуть, що вони, оті хрущі, раз у три роки літають. Оце їхній рік. Ану цікаво — як буде на той рік. Примічатиму.
Мати клопочуться з вечерею. Нарікають на Катрю, що десь там співає й доволі йде.
-1 деруть ото горлянку і чого й що. А ти їх тут дожидай...
Але Тарас знає, що це тільки так, а що мати самі ні-ні та й стануть —прислухаються до того дівочого співу. І згадуються молоді літа, безжурність... як сама отак-о виспівувала, а мати дожидала з вечерою. Ото й тільки й нашого, що поспівати, дівкою бувши... Вийде заміж — не до співів буде. Як ото десь чула: "Квіток, дівча, квіток — поки нема діток. А як підуть дітки — впадуть з тебе квітки"... А воно щось вертиться похоже... Красицький із Зеленої Діброви наче той... Ну що ж... дай, Боже. Сім’я гарна.
Дівочий спів ближчає. От єдиний хор розбивається на кілька менших — то дівчата розділяються по вулицях. І скільки б не відділилося — чи купка, чи двійко, чи одна навіть — все одно співатимуть. Таке вже повітря розточується над оцією землею, такі вже тут трави ростуть...
А от і Катрин голосочок чути. Удвох із Христею — подруга її любима —йдуть і співають. У Катрі голос нижченький, то вона заспівує:
А у Христі голосок тоненький, як дзвіночок. Мов голочка в душу тобі пролазить. Та як ударять удвох:
— —*г* * " І !.
* _
і л [їїг іа
— — — — —IV ч
: ***'.; .
м.
ґ
***** * * ё —
<1— ІЛ
І плететься-мережиться мелодія, щоб усяке нею чарувалося, як от мати... Стала з полумиском у руці й задумалася... заслухалася... Та й батько. Ніби пужално оглядає, а то ж він радіє душею, що спів такий прекрасний.
А й дівчатка самі мабуть знають підсвідомо, що сіють зараз безсмертну красу своїм співом, що самі вони втілення краси, а спів їх — це та ж симфонія зірок небесних, це той же передзвін перлин-рос уранці, вітру шепіт і далеких обріїв голубіння.
Задумала в саду спати Поміж яблуньками,
Всі ніченьку розмовляти З тими парубками.
...Бач якої!.. Ох господи, господи... А чи давно ж воно дитиночкою було, василечками та лялечками бавилося — а тепер он-ба!.. Що значить — пора прийшла...
Ой дай мені, моя мамо,
Вишиту сорочку —Грають хлопці на дудочку
В вишневім садочку.
...Ге —ге, на дудочку... Вони тобі й на сопілочку й на скрипочку втешуть —аби слухала! Знають, чим дівча підманити. Не одна й така була, що й життя занапастила через оту сопілочку. Ох гріхи, гріхи...
Ой дай мені, моя мати,
Рожевую бинду.
Не зачиняй, мамцю, двері Бо я скоро прийду...
...Ото-то!.. Знаємо ми, як ви скоро приходите. Це так що дожидай коло других півнів або й ще пізніше. А двері незачинені нехай стоять. Розумна!.. Чужа дочка, невісточка Сидить на лавонці:
"Ой, не пускай, мати, дочки —Дочка любить хлопців".
...А тобі яке діло, спитать би? Чи я сама не знаю, що моїй дочці треба? І чого воно оті невістки такий нарід уредний? Що не її ж діло, а от...
Пісня обірвалася коло самісіньких воріт. Мов і розраховано було її тільки досі. Дзвінкий поцілунок і ще дзвінкіше прощання:
— Прощай, Ка-а-атре!..
— Прощай, Хри-и-исте! — і у двір увійшла вся розпромінена Катря.
Очі блищать, губи піврозкрилися, мов іще і ще цілувати хотять. Принесла з собою запах поля й квінтесенцію людської радості.
А матері б саме оце насварити, так... язик не повертається. А тут іще, мов на злість — тільки що дівчата перестали, а соловей як вдарить, як розсиплеться, як розсиплеться!.. І де він узявся такий голосистий. Прямо слова не дасть сказати.
Вечеряти сіли надворі. В хаті душно, а тут так гарно. Катря звивається, подаючи вечерю, та все у неї так швиденько, меткенько виходить. Мов квіточка вихиляється. Або оті пташки жовтобрюшечки, що аж сміятися хочеться, дивлячись, як воно стрибає.
А он вечірня зіронька ласкавая показалася, краса небес українських. Глянула на неї Катря й осміхнулася. Мабуть, щось говорилося, дивлячись на ту зіроньку... мабуть, щось шепотілося...
А матері здається, що вона таки мусить щось сказати дочці, навчити. Дівчата молоді, так вони ж дурні. Як їх не наставити на добрий розум... хіба довго до нещастя?
— Ти ж оце після вечері, гляди мені, спати зараз.
— Га? Що ви кажете, мамо?
Катерина тільки рукою махне — за чортовими солов’ями й не чути нічого.
Повечеряли... Батько довго молиться до схід сонця і шепіт його молитви змішується з шепотами ночі, співом зірок, тріскотом цвіркунів невидимих. Микита махнув чи не махнув пару разів рукою коло пики й подавсь зараз у солому. Завтра ж рано вставати, а не хоті-ітиметься.
І нараз десь на вулиці, заглушуючи соловейка, розітнулася дівоча пісня. Жвавіше забігала кров у жилах тих дівчат, що ще не впоралися, от як Катря. А матері зиркають та бубонять.
— Ач ідолянські дівки! І втоми ж на них немає... А ти чого ложками гримотиш? Сверблять п’яти?
— Та я недовго...
— Недовго... Знаємо ми ваше недовго. Гляди ж мені, щоб зараз і додому.
І стелить меншій дітворі коло хати, бо вони вже всі куняють, головки посхиляли, мов підкошені квіточки. Марієчка скулилася, що й не видно її, тільки сорочечка біліє.
І Йосипка винесли мати, поклали коло себе...
— Тарасе! А ти чого? Лягай! Он там скраю. Та Богу помолимось, а то я тебе знаю.