Але справа перестала бути справою діда Йвана й Оксани. Вона зробилася громадською — і громада виразним гудінням заявила свою волю: "Присягайся!.."
Вся палаючи від стиду й злості, мусила Оксана повторити за дідом присягу слово в слово. Але, вимовляючи текст, в душі давала собі іншу присягу: "Ну, підождіть же, байстрюки прокляті — я вам покажу!.."
Все закінчилося. Мало хто пішов до Шевченкової хати на поминки. Тарас притулився до діда.
— Я до хати не піду, дідусю... я до хати не піду...
— Ну годі, дурненький... А куди ж ти підеш? Вона вже нічого тобі не зробить: я ж її заприсяг перед усіма людьми.
Але Тарас мало розумів, що говорить дід. Маленька душа надломилася і жах життя обхоплював усю істоту.
— Я не піду до хати, дідусю... я не піду...
Підійшов дядько Павло.
— Я, тату, обіцяв Грицькові, що візьму Тараса до себе. Бо присяга присягою, а, мабуть, таки лучче буде, як хлопець до мене перейде. Літом свині пастиме, а зимою поможе по хазяйству.
Дід подумав.
— Може, й так. Так що — ти його зараз і забереш?
— Та хоч і зараз.
— Ну, то бери. А ти, Тарасе, хочеш до дядька Павла? Чи, може, додому хочеш?
Люта дядькова екзекуція ще не вивітрилася з пам’яті Тараса. Такі згадки не створюють любові до ближнього. Але жах перед мачухою був остільки великий, що переміг огиду.
— Так куди ж ти підеш? Додому чи до дядька Павла?
— До дядька Павла, — ледве прошепотів хлопець.
— Зараз підеш? Чи, може, додому зайдеш? — допитувався дід Іван.
— Зараз...
— Ну так ходім, — і дядько Павло повернув іти.
Заплаканий, прибитий, вилущений з життя хлопець поплівся за ним. Дід Іван подививсь-подививсь услід і важко зітхнув.
XI
І от Тарас у чужій хаті. Вперше в житті.
Як-не-як, а була своя хата. Сидів на своїй лаві, свої образи дивилися з покуття. Оринка тут, Марієчка сліпенька, Йосипко замурзаний: мачуха гидиться йому й носика обтерти.
Вийшов з дверей — наше подвір’я, клуня, верби, яблунька ота червонобока, квітничок колись Катрин, а тепер Оринчин. Не помічав близькості, рідноти того всього — так воно зрослося з усім єством.
І от тільки тепер відчув. Тепер, коли увійшов у чужу хату, сів на чужу лаву й сидів, не знаючи, що з собою почати.
Невже тут жити?
Все чуже. Хата пахне чужо. Як дикий звір орієнтується запахами, так цей маленький селянський чоловічок, перш над усе відчув чужий запах. У своїй хаті могло бути чисто, могло бути брудно, але все було пересякнено своїм запахом, запахом даної хати, даної сім’ї. Коли до Шевченків прийшла мачуха, вона одразу принесла чужий запах. Довго щось він держався, але хата невтомно робила своє — і нарешті чужий запах зник, зліквідувався.
А тут оцей чужий запах — непереможний. Він забиває ніс, він обтікає все і все робить чужим. Він символізує відчуженість, він щосекунди нагадує: "Ти тут чужий... ти тут приблуда... тобі нема тут місця".
І переповнилося тоскою мале серце, занило, заскиглило, як змерзле щеня:
— Чого ж ти сидиш, мов чужий? — обзивається тітка Павлиха. — Роздягайся.
Тарас машинально роздягся, але сидів далі, як чужий, і мозок свердлила
одна думка: тікати.
Але куди? До мачухи? Нізащо в світі!.. Лучче буду отут отак сидіти увесь вік.
І почалося життя в чужій хаті. Діти Павла не були, правда, такі в’їдливі, як Ксанчині, але вони були "хазяйські діти". Майже ровесник Тарасів Петро раніше оті був собі тільки Петро. На вулиці зустрічалися, билися навкулачки не раз і були рівні один одному. А тепер Петро батьків син, Петро у сврїй хаті, Петро, наче хазяїн, а Тарас, наче наймит.
Коли Тарас уперше відчув це — його вкололо, але одразу не повірив. Почав придивлятися до відношень до себе цієї сім’ї — і мусив сконстатувати, що таки це так. Кожний у цій хаті і свідомо і несвідомо давав чутливому хлопцеві до розуміння, що він тут наймит не наймит, але в усякім разі щось похоже.
От надворі Тарас і Петро. Висувається голова Павлихи з сінешних дверей.
— Тарасе! Іди дров урубай!
Тарас іде, але у нього ворушиться думка, а чому ж вона не крикнула: "Петре! Піди урубай дров!"
— Тарасе! Иди свині пасти. Бо на Петрові штанята ще добрі, а твої саме таківські.
— Тарасе, чого стовбичиш?
Бідна дитина робить аж переривається, а він стоїть, як панич. Дивись ти!..
І навіть Петро, отой самий Петро — і той уже покрикує:
— Тарасе! Подай ярмо!
— Сам візьмеш! — відгризається Тарас і дістає пугою через плече, бо саме нагодився дядько Павло.
— Тобі кажуть подай, то подай.
І Тарасові ясно, що тепер у цій хаті всі мають право йому приказувати, а він усіх мусить слухати.
І поточилося життя. Сіре, безпробудне й головне — безнадійне. Спробує Тарас заглянути в найближчу будуччину — нічого не видно. Не просвітлого,ні хоч трохи яснішого. Погляне доокола себе — і побачить те, чого не бачив досі. Не те, що не бачив — не міг не бачити, але воно проходило якось мимо його свідомості. І знов не так. Воно не проходило безслідно, воно печаталося десь там, але не тими буквами. І ще навіть не так. І букви були ті самі, але перемішані, трудно було читати. А от трапилося щось, що перемістило ці букви, безладне письмо стало читальним, знаки наголосу стали на місця-і все прояснилося.
Він же бачив бідність на селі, сам був з бідної сім’ї, але чомусь не зупинявся на тім свідомістю. Ну бідне життя — і нехай собі бідне. А то багате
— яка різниця? Що багач із’їсть курку? Ну й нехай собі їсть.
І от тільки тепер, коли зостався сам один на цілому світі, без батька, без матері, у чужій хаті, на становищі наймита або навіть не наймита, а людини, яку годують з милості — тільки тепер побачив, що не в бідності самій діло, а в безвихідності. І побачив іще — скільки ж то таких бідаків у селі, скільки доокола цього розлилося горя, страшного, тяжкого, а головне — безвихідного!..
І ще що зауважив Тарас розкритими очима — що те горе людське неоднакове. Є горе ніби від людей незалежне. Он у баби Секлетини чоловіка вбило деревом у лісі, зосталася сама й шестеро дітей. А он у Закаврашів померло дитя єдине
— і батько-мати ходять, як із хреста зняті й собі смерті бажають. Або так каліцтво якесь прийшло не знати звідки, як от у нас сліпенька Марієчка народилася. Що ж... це таке горе, що на кого ти тут будеш нарікати? На Бога хіба.