— Господи!.. Вся премудростію сотворив єси!..
Говорить він це якось проникливо і довго чути ніжні прозоро-чисті нотки в цьому могутньому голосі, що ранками степ увесь покриває.
Ти поглянь тільки, хлопче, як то гарно на божому світі. Дивлюся я на нього не один уже десяток літ, а все не можу налюбуватися й з кожним днем знаходжу все нову й нову красу. І жаль мені його буде покидати — але нічого не поробиш. "Ізидеть чоловік на діло своє — і діланія його до вечора..." Тільки до вечора... А ось і він, вечір чоловічеський... Так на світі прожилось, як у сні іздалось. Чи давно ж я малим, як оце й ти, з батьком, як оце й ти, уперше, як оце й ти, їхав оцією самою дорогою, дивився дитячими очима на степ оцей широкий, на оті могили далекі й думав, яку коли насипали, кого положили... І от — я вже старий дід. Тих, із ким я йшов тоді у першу подорож свою, давно нема на світі, а передо мною ось вони, стоять як живі. Ось вони, я їх бачу!.. І отак, на сонечку, сидів старий дід Міняйло...
Голос Палія дивно затремтів...
— А я, мале дитя, підійшов до нього й говорив: "Багато ви, мабуть, дідусю, бачили на своєму віку..." Бо мені, малому, скучно було і я думав — може, дід казку яку розкаже чи що...
Дід Палій закрив двома пальцями очі, мов хотів задержати сльози. Довший час сидів мовчки, а потім якимсь дужим, скріплим голосом почав:
Так яку ж тобі казку розказати, хлопче? Розказав би я тобі казку поневолення нашого народу, як він дійшов до того, що тепер от кожне знущається над ним. Так казка ця велика, хлопче, і ду-уже довга. І не врозуміти тобі її, й не збагнути твоїм малим розумом.
Говорив дід Палій простими, але якимись дивними словами про історію свого народу, виловлюючи в ній тільки те, що підкреслювало, випирало гніт і неволю. В княжих усобицях бачив стоптані братніми кіньми поля й попалені селища, у великій татарській навалі — сльози жінок-полонениць і ремінь сиром’ятний, в польській неволі — дикий гніт, рабство і спідлення.
Раби родили рабів, і зникла кудись кров свободолюбного предка. За малі діла, за убогі бажання ховався чоловік, ставив свою хату скраю й затуляв на вулицю вікно. І здавалося, що вже кінець, що вже нема нічого і не буде нічого. Вже добрі сусіди й приятелі великі говорять: "Трьохдневен во гробі і смердить".
Але у рабів нараз починали народжуватися сини вільної душі, у людей малих діл народжувалися велетні думки і чину, у лякливого запічника виростав син вершник і воїн — і кидала земля в бій тисячі за тисячами, героїв за героями, відважних борців з очима, зверненими в далечінь віків, де вони бачили зорю нового життя для рідного краю. Звідки вони бралися, з яких нетрів таємних виходили — хто то може сказати? Але вони були! Вони жили, вони боролися!.. І вмирали. А по їх смерті, по їх невдачі тяжкій приходив інший пан і говорив: "Попередник мій бив вас канчуками, а я буду скорпіонами"...
— Але так вічно не буде, — казав дід, стрясне колись нарід пута неволі, а тоді прийде ота тисячоліттями очікувана свобода. Свобода народові усьому! Чи розумієш ти, хлопче, велике це слово?
Тарас не все розумів у словах цього дивного діда, але глибину віри у свій нарід і нестримне бажання його до волі відчув — і затремтіла ця молода душа. Ось вони, ці діди! Дід Палій, дід Іван і мабуть ще по інших селах є такі. Ось ті, що знають дорогу, і коли надходить велика хвиля, беруть синів своїх за руку і певно ведуть! І голосом дужим кидають поклик: "Гей! До нас, хлопці! Ми знаємо дорогу!"..
І щось мабуть було особливе в очах малого Тараса, бо дід Палій притяг до себе хлопця і поцілував.
— Рости. А коли виростеш і будеш нашим братом, селянином, чого побажати тобі? Щоб чесним був з людьми, трудящим для сім’ї своєї — от і все. Але, зачуваю, ти вчишся і вчишся непогано. То, може, доведеться тобі вийти на інші стежки, не ті, що ними топчеться наш брат до селах і хуторах. То тоді, сину, є мені що тобі заповісти. А заповіт той буде — не забувай нас! Научайся чужому, але не цурайся й свого. Знаєш приговірку, що хто матір забуває — того Бог карає? Погана та птиця, що своє гніздо каляє. Любов до рідного краю землю заселяє. Десь на півночі, серед вічних снігів живуть люди. Холодно в їх краю й непривітно: бурі там і сніговиці, і жадне дерево не росте, а тільки мох. А на півдні є прекрасні теплі краї. Там вічне літо, цвітуть квіти зимою і пташки співають. І як-би отой північний чоловік сказав: "Погана моя земля. Не хочу я тут жити, бо холодно тут і непривітно. Піду я геть із своєї землі й поселюся в теплих краях". І спустів би північний край, звір би тільки там зостався, а люди пішли б геть, у ті краї, де може й не прийняли б їх зовсім. А отже не йдуть. Що ж їх держить? Любов до рідної землі. Зрозумій це, хлопче!
Дід закінчив. Погладив Тараса по голові.
— Але спала вже жарота, шлях далекий. Е-ей, хлопці!.. Уставай!..
І сонну тишу степового простору мов дзвін розривав могутній голос діда Палія.
Чи снилося то все Тарасові, а чи справді дід Палій то все говорив, а тільки чув Тарас, що груди його розширилися й увійшло туди щось незміряне. Дід Іван вкладав у ці малі груди великий зміст, а цей дід Палій вклав ще більший.
Кілька днів ходив Тарас, мов затруєний. Не бачив навіть поезії степу, краси вечорів тихих, ранків рожевих. Щось більше увійшло в душу, заступило обрій і визначило: вкусивий да обречеться.
До діда Палія боявся підходити. Лякало, що може він наложить іще якесь покаяння, пошле ще на якийсь подвиг.
Та й дід Палій не займав хлопця. Часом, як зустріне, погладить по головці, усміхнеться ласкаво та ото й усе.
— Хто такий дід Палій, тату? — питав Тарасик батька.
Батько теж, виявилося, знав небагато.
— Дід Палій? Як би тобі сказати... Він то з наших, із простих людей, але замолоду десь він завіявся з села і ніхто не знає, де він блукав. Потім вернувся, почав хазяїнувати, але... Чи він навуки якісь пройшов, чи книжок розумних читав багато або з розумними людьми зіходився, ну тільки не такий він, як усі. Часом говорить по-простому, по-людському, як і всякий. А часом як почне тобі вичитувати — так наче з книжки бере. Прийди до нього за порадою, за поміччю