— Що ж, голубонько... Воно недурно сказано: як постелеш, так і виспишся. Ви таки, нівроку, не дуже його жалували, а воно, бач, тепер і відригається. Поки був малий — терпів, а тепер підріс — ну і...
І взаємне озлоблення росло. Найбільше терпів на тому Тарас.
Вічна війна, вічна думка про оборону й напад роз’їдали душу хлопця й се відбивалося навіть на його поверховості. То він був якийсь... ясний, от саме ясний. Над усіма його настроями, навіть сумними, панувала ясність. Так і здавалося, що от плаче-плаче хлопець, а потім усміхнеться — і все горе пропаде.
Тепер та ясність щезла. Тарас став понурим, дивився з-під лоба і взагалі почав нагадувати отих базарних псів, які так звикли, що їх усі б’ють, що гарчать навіть на простягнену з хлібом руку і одскакують убік.
Тяжко йому було від тої щоденної війни, але в серце вступило якесь завзяття й озлобленість. Він боровся не тільки з мачухою, а й зі своєю вдачею, бо не в його натурі було ото робити ріжні капості, а він їх робив. От мачуха принесла води, поставила відра коло дверей, сама відвернулася кудись. Вертається — відра перекинені, вода розлилася, з калюжки мирно п’є курочка.
— Мамо! Це Тарас! — услужливо доносить хто-небудь із Оксаниних дітей, а вона й сама знає, що більше нікому. І бігає двором, трясе кулаками й кричить осатаніло:
— Уб’ю-у-у!.. Обезві-і-ічу!.. Та дайте мені ножа-а я заріжу його, проклятого!..
Одного разу мачуха звеліла Тарасові внести дров.
— Сама принеси! — несподівано для самого себе відбуркнув Тарас.
Оксана аж заніміла. Аж за волосся ухопилася. А потім, як відьма, кинулася
на хлопця, але той наче ждав того. Якимось чином у нього в руках опинилася ломака й він, весь побілівши, задихаючися, крикнув:
— Не підступайсь!.. Уб’ю!..
Оксана аж присіла. Тарас кинув ломаку й вибіг. Показалося, що нервове напруження було надмірним і розрішилося рясними сльозами. Тарас плакав у тому своєму любимому куточку Желехового садка і плакав так, що душа його розривалася на частини.
Один!.. Один на цілім світі!.. Повна самітність!.. Нікого, ні однієї душі навколо!.. Ні тепла, ні ласки... Вічна ганьба, вічна злоба, вічне напруження, вічна війна...
І в якомусь безтямному пориві упав Тарас на коліна й закричав до Бога:
— Та одверни ж ти від мене, Господи, оцю муку! Та одверни ж , одверни, одверни, одверни!.. — і падав лицем на землю, і бився в риданнях і пальцями шкріб траву.
Коли заспокоївся трохи, довго ще лежав, уткнувшися лицем у траву. Над головою тихо шелестіло листячко, гуділа якась заблукана бджола... Проміння сонця падало крізь вирізьблені між листками дірки — це вже сонце наближалося до заходу.
Тарас вийшов із саду. Довкола було так гарно, спокійно... Село розкинулося на горбах, уквітчаних садками... Хатки біліють.
Сонце заходить... Гори чорніють... Пташечка тихне... Поле німіє... Радіють люди, що одпочинуть, бо це ж субота сьогодні.
Он пастух Ярема череду жене. Підбігають під пугою обважнілі корови, вівці здіймають куряву, а та курява світиться, мов дорога прозоро-чиста матерія на сонці. Наче невидимі руки підіймають десь за кінці ту чудесну тканину й колишуть нею в округлих хвилях.
Деякі корови самі вміють одчинити свої ворота, деяких виходять зустрічати хазяйки, деяким просто зарані одчинено хвіртку й тільки деякі, забуті, стоять перед ворітьми й жалібно мукають. Вибіжить яке замурзане мале й відчинить.
Пастух Ярема... Він і не старий ще, а якийсь... Не то невдалий, не то собі на умі. Може, й міг би справляти яку іншу роботу, а не хоче.
— Не хочу на панів робити. Хай вони сказяться.
І от пасе громадську череду, ганяється за скотиною сам, бо підпасича теж не хоче. Хати своєї не має, а ночує по черзі у всіх хазяїв села. Якийсь обізветься в жарт.
— Чого ти до мене лізеш ночувати? У мене ж і корови нема.
— Мо’ завтра буде, а ти, чуй, лучче мене задобри.
Тихо бовкнув дзвін. Повільне глибоке коливання пронеслося понад хатами, понад полями, понад лісом і там десь, далеко в лісі, загубилося в густій траві. Мале лисенятко висунуло носика з нори й здивовано слухало: що то воно гуде таке велике? Потім, злякавшися, шурхнуло назад.
Тарасові хочеться піти до церкви. Там він сподівається* заспокоїтись цілковито. Подивиться на образи знайомі. Кожна складочка кожного рушника на тих образах йому відома й любовно записана в пам’яті. Кожну квіточку уявить собі, навіть заплющивши очі.
Пішов до церкви, повторюючи слова, які чомусь засіли в голові.
Наставі мя, Господи,
На путь, на путь мой...
Сам доробив до них тоскливий мотив — і від того слова стали виразнішими, глибше проникали в душу й розчулювали. Тарас почув сльози. Тоді почав співати ще голосніше, сам себе розжалоблюючи, і так, плачучи, увійшов до церкви.
Став у темний куточок і молився, як ніколи.
— Настав же мя, Господи, на путь і укажи куди йти!.. Куди мені діватися? Я хотів би вчитися малювати. Зроби так, Господи, щоб мені хоч подивитися, як ото воно вчаться малювати! — і плакав, стоячи на колінах.
Служба кінчалася. Народу було мало. Тихо виходили люди. Все дихало спокоєм віковічної традиції. Мов зачерпнув Тарас з неї великою ложкою й зажив, як ліків.
Додому прийшов нервого ослабленим, але заспокоєним. Усе хотів
пригадати той мотив, на який сам собі співав "настави мя, Господи, на путь" і не міг.
XXVII
В хаті було тихо кілька день, а потім знов пішло те саме. Правда, Тараса тепер мачуха не чіпала. Почала навіть побоюватися його трохи (ану сонну заріже), зате зривала злість на інших дітях: лупцювала Оринку, не жаліла калічку Марію, діставав ляпанців навіть малий Йосипко.
Раз мачуха дуже побила Оринку. Бідне дівча прибігло до Тараса й скаржилося, гірко заливаючись слізьми. Оринка не шукала заступства, вона хотіла тільки вилити горе. Але Тарас зрозумів свої функції інакше. Він хмурив брови, слухаючи, а потім мовчки устав і пішов.
Що було б, якби він застав мачуху в хаті, хто й зна, але мачухи в хаті не було. Зате лежала на подушці її плахта. Це стяглася таки Оксана собі на нову плахту й тепер не могла налюбуватися нею.
Все витягне із скрині й розглядає.
І оце зараз теж любувалася, а виходячи з хати, поклала на подушках. Тарас побачив і, сам не тямлячи що робить, швиргонув плахту в огонь. Саме палилося в печі. Знайшов сокиру під лавою й пішов рубати дрова.