Так воно й було. Оксана першим же, майже рефлективним рухом насамперед давала Тарасові по потилиці, а потім хапалася за продовження: верьовку, дубець, рогач, а то й просто поліно.
Тарас затаював образу в серці й вишукував хвилини, коли Оксани не буде поблизу. Тоді насідав на Степана й давав йому добрих стусанів.
Степан, ревучи (він якось по особливому ревів), біг до матері. Коли її не було поблизу, переставав ревти. Але як тільки вона показувалася, заводив іще вище й вигадував на Тараса таке, чого й зроду не було. А Оксана вже й не розпитувала, а прямо хапала, що попадалося під руку, й гатила.
Часом на таку сцену надійде Микита.
— За що ви хлопця б’єте?
— А тобі яке діло?
— За що, кажу, дитину б’єте?
— А ти дивись свого носа. А то й тобі те буде!
— Руки короткі! Бач — знущається над хлопцем.
— Щоб вас усіх давуча подавила!
— Тебе наперед із щенятами твоїми!
Батько перші часи держався нейтрально. У наших людей є якась така риса характеру, що вони соромляться проявити занадто багато ніжності до своїх дітей. Так і Григорій — вважав за непристойне заступатися за дітей, наче боячися підірвати авторитет мачухи.
Але несправедливість бувала часом такою очевидною, що дядько Григорій не міг не реагувати. Правда, робив це не прямо, а якось... в обхід.
От мачуха б’є Тараса, а дядько Григорій мовчить, тільки похмуріє. Потім, як уже все скінчиться, й розлючена Оксана, крикливо лаючися, візьметься за щось^інше, дядько Григорій підкличе до себе заплаканого сина.
Йому хочеться його приголубити. Він знає, що дитяче серце розривається від жалю, кличучи: "Тату!.. Ти ж бачиш!.. Ти ж чуєш! Чому ж не заступишся? Чому не захистиш?.."
І от... якось неловко. І дядько Григорій вибирає середню позицію.
— От бачиш який ти... Не пустував би — мати б тебе й не била б... Ну цить, цить... годі вже, годі... — і гладить корявою рукою хлопця по голові.
Чи він думав, що Оксана зрозуміє цю делікатність невміщування та сама схаменеться? Чи загалом клав дещо на новину становища — мовляв, з часом обійдеться, але тільки такої тактики держався досить довго.
Та прийшов час, коли тактику треба було змінити. Дядько Григорій почав обзиватися вже й під час самої екзекуції. Було крикне:
— Ей, Тарасе, йди сюди!
Хлопець, тіпаючися в риданнях, підійде.
— Сядь тут і сиди.
— Каменем би посідали ви всі, як мене принесла лиха година сюди!.. Бодай сиділи та й не вставали, іродові душі прокляті, халєри на вас немаєть! — неслося вслід, а Григорій хоч би слово.
Наступною стадією було те, що Грицько вже озивався.
— Ей, ти, чуєш? Кинь хлопця! Чого знущаєшся?
Оксана аж із кишок виривалася, вигукуючи:
— Заступаєшся?.. За своїх?.. Це такий хлопець, що його і вбити мало! Та я і вб’ю його, проклятого, колись!.. Я йому покажу, як бідну дитину калічити! Я з нього дух отой гайдамацький грушівський виб’ю!..
Ще наступною стадією була сварка. Оксана не змовчувала самому Григорієві. Він велів перестати, а вона, розходившися, вже не могла зупинитися, й діти ставали свідками огидних сцен.
— Ой мати моя рідна! Нащо ти мене породила таку нещасливу, що я попала у це пекло смердюче!.. Та лучче б мені у старці йти, попід віконням шматка хліба просити, ніж отут... отаке... отак...
Аж захлиналася! Аж пінилася!..
— Ні, це я дурень, що узяв відьму в хату!
— Сам ти чортяка! Злидня шматок!.. Здихали б усі у грязюці, якби не я. Пообмиваєш їх усіх, падлюк, пообшиваєш — і нема тобі дяки ніякої!.. Самих вошей скільки наб’єшся!.. Та вас би усіх вошва заїла, якби не я!.. Вам би ноги мені мити та ту юшку пити, що я зглянулася над вами, та хоч пообхарювала вас усіх, коростявих!
І потік не вгавав. Оксана була язиката — це визнала одразу вся кирилівська бабська громада — отже вміла знаходити такі слова і в такій кількості, що перевершити її на цім грунті було неможливо.
На перших порах, коли на такі сцени прийшов час, дядько Григорій, махнувши рукою, тікав пріч. Далі почав уже й сам гримати. А ще трохи згодом то вже довелося й руки прикладати.
Тоді Оксана, кричучи несамовитим голосом, вибігала з хати, розтріпуючи собі на бігу волосся; розривала сорочку й летіла селом, не перестаючи кричати.
— Ой убив, убив, убив, убив, убив!.. Ой убив, убив, убив, убив!..
А її діти з вереском, а Степан із ревінням за нею. Люди, почувши таку дивовижну суміш звуків, кидали все й вибігали з хат. Але бачачи розтріпану бабу, що верещить несамовито й біжить, хоч ніхто за нею не женеться, одразу змірковували в чім річ. Сплюнувши, казав якийсь дядько:
— Отаку б до лави прив’язати косицями та й бити, поки не посиніє. Ба’ яке виробля!
XX
А Оксана знала, куди летіла. Вона заприятелювала тут із Лимарями.
Лимарі — це була дібрана пара: ні він не проливав, ні вона. Знала їх Оксана, іще будучи в Моринцях, а тепер така тобі пішла дружба, що куди там!
Коло двору Лимарів переставала кричати, поправляла одежу і приходила вже як гість. Сиділа тут днів і два, і три — яка фантазія.
— Чорт їх там не візьме! — говорила всім.
Степан підтримував зв’язок. І тим, що доносив, як там у хаті, і головне тим, що тяг муку, яйця, сало — все. Оксана варила добру страву, а Лимар достачав цієї, що ото для неї чарки роблять — і їй-богу жилося не погано.
А в хаті Шевченків ставало нараз тихо. Ніхто не ревів, ніхто не Лаявся, не кляв. Оринка мотається собі по хазяйству веселенько, Тарас сидить за книжкою. Микита прийде — обов’язково додасть:
— От наче й я до хати попав, а не до пекла.
Відпочиває й дядько Григорій, думаючи: і навіщо я затіяв оту женячку? Жили б собі отак та й жили потихеньку...
Але минав день-два — і ставало ясно, що тут треба фізичної, просто фізичної сили, якої Ориночка дати не в стані.
А Оксана не являється. У дядька Григорія закипає в грудях злість. Невже вона там собі думає, що я ще прийду та буду її просити? Ох, попросив би я тебе! Щоб ти й довіку тямила, як тікати з хати!
Нарешті являлася й Оксана. Вона й сама бачила, що ніби вже пора та й люди... В хаті ж не висидиш цілий день, не без того, що захочеться ж і вийти. А як тільки покажешся надвір — зараз спитають через пліт:
— Ну як, Оксаночко, на новій кватирі?
Оксана мовчить. А дядько, підсміюючися у вуса, говорить ніби сам до себе.