І величним рухом простяг руку для лобизанія. Богорський поцілував її благоговійно, але коли нахилявся, то легенько ригнув, і тонкий ніс отця Григорія почув запах перегару.
А люди перемовлялися, виходячи з церкви.
— Оце новому дякові після такого казанія прямо в корчму дорога.
— Та він, м’ать , її не мина й без казання.
— Ех! Здуріли ми, люди, що не вберегли Совгиря.
— Так концисторія ж.
— Що там концисторія? Піп затіяв усе діло.
— Громада вища концисторії.
Так розпочалося дякування Івана Богорського у богоспасаемому селі Кирилівці.
XVI
Вже перші кроки Богорського на селі показали, що він не тільки служитель господень, а й служитель Бахуса й служитель Венери. Одягався франтовито, у підрясник ясного кольору, а зовсім не по "Регламенту прибавления" двадцять четверте. Підперізувався широким полосатим поясом, косу носив завжди майстерно заплетену й перекинуту через ліве плече.
До дівчат казав "моє поштеніє", чим одразу привернув їх на свою руч. Себе просив називати Міхелем. Це він бачив одного конторщика Міхеля, який до кінця вразив уяву отця Богорського своїм умінням докоряти слабку стать.
У школі показав себе зразу. Насамперед, прийшов п’яний, як чіп. Звелів читати "Блажен муж". Одні учні недавно прийшли, ще й літер не знають усіх, інші давно вже пішли далі.
— А мені наплювать, що ви пішли далі. Я повинен навчити вас читати — і квит! Оце-о — "блажен", а оце "муж"! — а указкою ліз у "нечестивих".
Закінчив лекцію співом сороміцьких пісень і розпитом старих учнів, чи є у них у селі підходящі дівчата, щоб не треба було воловодитися довго.
Оті таблиці з написами Совгиря й візерунками Тараса поздирав, сказавши, що сам він напише й намалює краще. Довший час стіни стояли голі, але одного ранку учні справді побачили нові плакати. Розмальовані вони були яскравими фарбами й це вабило очі. Та все ж декому більше подобалося скромне малювання Тараса.
Щодо текстів тих написів, то вони були цілком відмінні від Совгиревих. На одній стіні, наприклад, висіло:
"Родітеліе! Не щадите жезла, аще хощете о чадах ваших веселитися. Жезл бо есть злобы искоренитель и насадитель добродетели".
На другій стіні був у тім же дусі, тільки чіткіший щодо уживання отого жезла:
"Бій сина жезлом — и отженеши жестокосердіе его и, яко плевелы, отбіеши злокравіе его. Слезы его ползу ему содъявають, яко же дождь благовремененна ниву Господом излиянный".
Був напис і з досить яскравими практичними порадами.
"Не наступай на лице силного человъка да не вдадеши въ съть, яко ластовица въ кохти ястребу".
А були й такі, що властиво не повинні би знаходитися на шкільній стіні. Видимо Богорський, вибираючи тексти, менше справлявся з вимогами педагогіки, а більше із своїм власним смаком.
"Сумъ женьськъ — аки оплотъ до вътру стоить: вътрн повъють — и оплотъ отпадетъ".
Для букварників часом виносив Богорський стару потріпану книгу, де до кожної літери додано було моральну сентенцію, що розпочиналася, власне, з даної букви.
— Ось, дивись — "добро" бачиш? І до нього наука приписана: "Добро єсть божественный писанія прочитати и сим просвъщати, а о невъдущихъ вещех у мудръйшихъ со смиреніемь вопрошати". Бач? А хто є наймудріший усіх? Учитель само собою! От його й треба питати со смирєніем!..
Або от, дивіться, "слово". А наука: "Сиди кръпко, пиши гладко и не описливо, мастера не гньви, а себь побоевь не чини". Бачиш, як сказано? "Майстера не гньви". А хто ваш майстер? Я!
— А от! А от найкраще! "Учиться а не лениться! Мастера чтити, а могорцу не жалъти и горести претерпъти. Аще горести не вкусити, то и сладости не видати"... Бачите? Усім треба "горести вкусити".
— Оотіпе! А що то означає "могорцу не жалєті"?
— Це означає, щоб учителеві не жаліти могоричу. Бо учитель труждається, вас, столпи неотесані, до ума доводить, а ви он ба! Скільки вже ходите, а хоч би одна собача душа раз принесла. Батьки ваші чи такі скупі, чи недогадливі, чи чорт їх знає, які вони й єсть.
Втім Михель (і учні проміж себе почали його так звати) і без "могорці" часто являвся до школи п’яний. Правда, бувало таке і з Совгирем, але, насамперед, не часто, а по-друге — Совгирь під хмелем був іще добродушнішим,
ніж тверезий. Бачити його напідпитку було для учнів "одно удовольствіє".
І зовсім не таким був Михсль. П’яним він ставав, як звір. Це вже було не те ритуальне биття совгирівське, що входило невід’ємною частиною в програму навчання — це було прямо катування. Стогін стояв у школі під час розправи Богорського з учнями, бо бив він без усякого милосердя. Бив не тільки різками, а й ремінним нагаєм. Бив ребром лінійки, ставив голими коліньми на гречку, а в руку давав півпудову псалтирю. Коли ж озвірювався до останнього, то бив дітей так, що вони підпливали кров’ю на підлозі, тратили притомність.
Село глухо загомоніло. То один, то другий учень, приходючи зі школи, показував дома наслідки педагогічних прийомів нового дяка. Матері жахалися, кляли всі науки на світі й усіх учених.
Чоловіки спочатку приймали це рівнодушно, виходячи з тої засади, що науки без биття не буває, і що, може, й помилився чоловік, передав куті меду — так хіба ж не доведуть?
— Он у мене тільки четверо та й то... А там же ж їх двадцять п’ять.
Але коли такі помилки почали повторюватися занадто часто й носити систематичний характер, чоловіки похитували головами, а при зустрічі лагідно ‘казали Богорському:
— Ти б, знаєш, там той... не дуже... А то... так же ж ніззя...
Богорський огризався на лагідність.
— Я в ваші діла не мішаюся — не мішайтеся й ви в мої.
Дядька се зачіпало. Потроху він починав тратити лагідність.
— Діла твої, а дитина моя.
— А коли ваша, то беріть її собі, поставте на покуті й цілуйте в...
Після такої репліки Богорський шмигав або в дім священика, або в ограду церковну чи в двері школи.
Та прийшов час, коли це перестало помогати. Один з молодих батьків (вони більше ревниві на грунті поняття, хто має право бити їх дитину) після подібної репліки Михеля не дав йому обкрутитися, а зручним рухом схопив "за леверджет" та так трусонув священнослужителя, що той аж зубами клацнув.
— Слухай, сукин син! Як ти ще посмієш мою дитину катувати, то я тебе так придавлю, що й тельбухи з тебе повилазять.