Совгирь переміняв ім’я й співав: "Був Яцько мудрий родом з Верещиків", бо отой новий дяк був попович із села Верещиків того ж таки Звенигородського повіту.
— Знаю я цих жевжиків! — харахорився Совгирь у корчмі. — Нехай тільки приїде — я йому покажу! Я його й до школи не пущу.
— Правильно! І не пускай! Ми тобі школу поручили — з тебе будемо й питать!
— Я їм усім покажу! Що мені піп? Я академіст, а вони — що вони всі передо мною?
Це так у корчмі. А у школі був сумний, усе зітхав, а потім нараз тихо, непомітно зібрався виходити.
Корчемні приятелі були розчаровані. Вони чомусь сподівалися, що Совгирь хоч і піде, то з громом. Щоб хоч пам’ять по собі зоставити. А він здав усі свої позиції й ні з ким навіть не попрощався. Тільки з учнями.
А з учнями прощання вийшло жалібне. Хлопці плакали, просили зостатися, давали обіцянку, що ніяк нового вчителя не слухатимуть, але Совгирь їх від того відговарював і казав, що учителя завжди треба слухатися, який би він не був.
— Я вам зла не бажав, — говорив Совгирь до дітей, а голос його тремтів. —Що сам знав, того й вас учив. Може, коли сказав яке прикре слово, так без цього ж у нашому ділі не можна. І ви, ніде правди діти, теж заливали часом
сала за шкуру та ще й доброго. Але я на вас зла не маю — не майте ж і ви на І мене. І
І поклонився. Еге ж! Високий, дебелий, трохи посутулий, клуночок на спині, палиця довга в руках...
І так він тим поклоном розжалобив хлопців, що вони ревнули одразу, отарою.
А Совгирь став серед класу, випростався й задекламував:
О, fortes pejoraque passi!
Cras ingens iterabimus aequor.1
А потім, повівши рукою доокола, додав:
-Egredere ас nostris succede penatibus hospes.2 3
А на порозі як гримнув в увесь свій богатирський голосище:
Гей! Хто в лісі?
Озовися!
Гей! Хто в темнім?
Одкликнися!
Та викрешем вогню,
Та запалим людьку —Не журися!
Та з тим і виступив із школи. Учні гурмою за ним. І дивна картина утворилася: громадка менших і більших дітей заплаканих, а серед них високий дебелий Совгирь із клуночком за плечима, співає, сам себе закликаючи не журитися.
Хто попадався на дорозі, зупинявся й співчутливо питав:
— А куди це, отче, із школярами?
Але Совгирь нічого не відповідав і співав далі свою пісню, дивлячись дядькові прямо в очі. Він чув гіркість у серці до всіх цих людей. Йому було боляче, що громада так легко й холоднокровно з ним розсталася, і не спробувавши навіть урятувати.
Та й громадянин села Кирилівки чув себе ніяково, дивлячись, як іде з села людина, що з усіма була доброю, лагідною, нікому не зробила зла й от, мов злочинець, має тікати у безвість. Ех... якось воно не так вийшло. І чого це ми справді не зібралися та не погомоніли?
І чув докори сумління. Але у дворі стоїть віз, а у возі крижівниця4 несправна, привій5 вискочив, усе те треба лагодити — і біжучі інтереси заслоняють постать мандрованого дяка, що вже ледве манячить вулицею.
XV
Було собі село Верещики. А в тім селі, як водиться, був піп. А у того попа, як водиться, був син. Як водиться, попав той син у бурсу, а потім, як водиться, до семінарії — в данім разі до Київської. Як водиться, вчився і сяк, і так, але з усіх наук, найкраще пізнав, як водиться, науку про зеленого змія. Як водиться, від того терпіли інші науки, а також, як водиться, деякі частини тіла семінаристські. Як водиться, дійшов молодий Богорський до "середньої риторики" і, як водиться, на тім і пошабашав.
Як водиться, його вигнали і, як водиться, попав він до архієрейського хору, бо мав тенорок невеличкий. Як водиться, тут він закурбячив іще лучче, але, як водиться, в один прекрасний день задумався — що ж далі?
Перспективи були не з відрадних. Попівство, вірний шматок хліба, можна так вважати, вже не усміхалося. Треба думати, поки що, хоч про дяківство з надією, що десь, колись, може через багато літ, може під старість, достукатися до попа хоч в якійсь захудалій парахвії. Втім, молодий Богорський так далеко не заглядав.
Йому здавалося, що стати дяком для нього, ритора — це легка справа. Стільки знайомих і по семінарії, і по хору, і так взагалі при спільному "випивахом".
Але, виявилося, що це все не так. Випивання випиванням, а коли діло торкнулося дяківства, то консисторські братчики стали не такі. Один роздивляється щось на небесах, другий каже, що йому ніколи, третій просто сміється.
Богорського заїло. "А-а — так ви так? Ну, то я обійдуся й без вас!"
Сміються.
— Чого смієтесь? Сам напишу прошения архирею, сам і подам.
— А хто ж тобі боронить? Пиши й подавай! — а самі сміються.
Написав і подав. Архієреєві у власні руки!
Але він не знав простих речей. От хоч би таке. Архієреєві подають штук десять прохань. Не буде ж він їх держати в руках, а передасть секретареві. А секретар може одні покласти зверху, другі під спід, а треті й зовсім викинути. Подання Богорського належало до третьої категорії: секретар його просто вийняв і одклав убік, усміхнувшися.
Богорський вже на другий же день прийшов довідатися про резолюцію архієрея. Консисторські знов засміялися:
-Ого, який ти скорий! Хіба у архирея одна твоя просьба?
Богорський прийшов наступного дня. йому сказали, що так часто турбувати людей не годиться.
— Це якби до нас сюди всі щодня ходили, то був би ярмарок, а не консисторія.
Богорський переждав три дні — результати ті ж. Він почав добиватися, щоб
його знов допустили до архієрея. Йому сказали, що двічі турбувати архієрея в одній справі не можна.
— Вас тисячі, а він один.
Довелося витирати стіни консисторських сінець, ловити за поли членів —"та явіть же ж божеську милость" — і т.д. Але і це справи не посувало.
Хтось порадив Богорському піти до повитчика додому. Богорський пішов.
Насамперед обпали собаки. Та такі і в такім числі, що Богорський ледве оборонився. Тим більше, що ніхто не вийшов рятувати.
Повичика застав у півтемній кімнаті в одній сорочці й підштаниках. Сказав йому про свою справу. Повитчик вислухав мовчки, потім:
— Якиме!
На дверях став обдертий якийсь дядько.
— Покажи там йому... Яким почухався й сказав єдине слово.
— Ходім.
Повернувся й вийшов. Здивований Богорський за ним.
Прийшли до стайні. Яким каже: