— Де дяк?
— Нема.
— А де він?
— Не знаємо.
— А коли вернеться?
— Не знаємо.
— А горілка в нього чужа є?
— Не знаємо.
Хаїм сміло пішов до дякової кімнати (Совгирь ніколи не замикав свого помешкання від учнів), за ним поняті, а хлопці стовпилися у дверях.
Хаїм почав вітрити, як вижель, носом; нишпорив усюди, але горілки не було. Натрапив на замкнену скриньку. Мацав її з усіх боків, постукував, нюхав, але відбивати замок побоявся. Пішов.
За деякий час вернувся Совгирь. Очевидно, хлопці йому все розказали: і що був, і що трусив, і що ліжко перевертав, скриньку витягав.
Совгирь усе це вислухав.
— Так. Ну, біжіть же, хлопці, додому, бо сьогодня вже навуки не буде. А ти, — звернувся до самого розбитного, — біжи до корчми, виклич потихеньку Хаїма й скажи, щоб прийшов, скажи, дяк п’яний, під полою приніс якусь пляшку й говорив нам, щоб ми, боже сохрани, нікому не казали.
Хлопець був розторопний, одразу зрозумів свою ролю — й побіг. Учні ж хоч і мали право йти додому, але ні один не використав того права. Стовпилися коло школи в передчуттю якоїсь трагедо-комедії.
На вудочку клюнуло: Хаїм бистрими кроками на чолі свого війська простував до школи. Учні піддратовували.
— Дяк вільну горілку привіз! Дяк вільну горілку привіз!
Але як тільки Хаїм відчинив двері, якась невидима сила потягла його за патлі всередину, двері зачинилися, а поняті з соцьким зосталися, вирячивши очі, по цей бік.
Втім вони скоро зрозуміли, в чім річ, бо з хати почувся несамовитий крик Хаїма:
— Гевулт!.. Гевулт!.. Рятуйте! — і ще якісь неясно вимовлені слова.
Поняті — народ понятливий (на те ж вони й поняті). Поцокали-поцокали в
двері ціпками, соцький крикнув для порядку разів два:
— Ей, хто там? Одчиняй!
Але то все для форми. Позакурювали люльки, стоять, дожидають. Почали люди зіходитися. Теж стоять, підсміюються, подають репліки.
Якимось чином про те все довідалася корчма й сипонула до школи всім своїм населенням. Позбігалися, гвалтують, жестикулюють, а підійти ближче бояться.
Нарешті двері до храму "навуки" розчинилися, звідти куберем вилетів зіло потріпаний Хаїм, а за ним, акі Голіаф на побойовищі, розчервонілий Совгирь. Побачивши корчемне населення, гаркнув:
— А ви чого тут стовбичите? Ану марш!
Військо з криком урозтіч. А тут іще парубки підскочили. Словом, як казав потім Совгирь, штука вийшла "нехвормальная"
Правда, результати показалися блискучі: як одшило Хаїма з того разу від приватних ревізій. А Совгирь зробився героєм села.
Отець Іван при стрічі сміється:
— Що це ти, Совгирю — на Амаліка ходив?
— А ходив, батюшечко.
-1 ребра йому сокрушив?
— Та Бог допоміг.
— Ну, дивись же, щоб чого не було. Це ж треба отцю благочинному донести.
Совгирь почухався.
— А може обійдеться?
— Ні, ніззя. Треба. А то як стороною дізнається — гірше буде.
— Так може хоч би ви це зробили, а не отець Григорій?
Добре. Все одно отець Григорій боліє, то мені треба бути у отця благочинного.
Побував. Коли після того побачив Совгирь отця Івана у церкві, питав:
— А що сказав отець благочинний?
— Та питав чи добре побив. Я, кажу, сам не бачив, не чув, що рук не жалів. А благочинний сміється.
Так, здавалося, на тому й присохло, а воно вийшло не так.
XIII
Насамперед невдовзі приїхав Майорка. Хаїм, очевидно, зумів йому все розмалювати, а після того* всі бачили, як Майорка пішов прямо до отця Григорія. Кажуть, ніби перед тим послав йому голову цукру, бо розпитувався, що батюшка любить, йому сказали: солоденьке.
Як вони там балакали, хто й зна, а тільки розсталися великими приятелями. Провожав отець Григорій Майорку аж на ганок, стискав дебелу руку і говорив — це вже всі чули.
— Не турбуйтеся — я його вижену.
Дівчина Хвеся, що служила у попа, дорозумілася своїм умом, що тут іде річ не про кого, як про Совгиря, і тихим вечерком пробіглася до школи — дати знати запорожцюватому дякові, що отак і так батюшка говорили. Вертала Хвеся пізно...
На другий же день отець Григорій закликав Совгиря до себе і дав волю своєму красномовству. Чого там тільки й не було говорено. І такий ти і сякий ти, і не шануєш священого сану, виправляєш бешкети по селу, соромиш своє званіє, до стиду приводиш своїх пшеложоних.
— Тобі не місце в храмі божім! Тобі тільки з ножакою на шлях виходити — от твоє діло!
Та як пішов, як пішов... Замовкне трохи, передихне — і знов. Аж упрів, бідний піп.
А Совгирь... Такий він здоровенний, а стоїть перед паршивеньким попиком та тільки червоніє й нічого не скаже на свою оборону.
А міг би дещо сказати. Міг би сказати, що ви, батюшечко, або не знаєте, або вдаєте, що не знаєте, як то наша братія дяківська дійсно часом паскудить своє званіє. Що таких, як я, ви, чого доброго, багато й не знайдете. Що викинуть мене, ви викинете, але дивіться, щоб не виміняти шило на швайку. І ще багато дечого міг би сказати Совгирь, але він був несмілий з начальством. У полі, у лісі, на морі нарешті — він почував би себе інакше. А в батюшчиних покоях
(там і покої не які...) терявся.
Прийшов до школи — не сидиться в школі. Тоска така напала. Пішов до корчми, а там, як на злість, нема нікого. Совгирь сів сам: прийде ж хто-небудь, не буде ж корчма порожня.
Хаїм чортом дивиться — ну, та наплювать.
Але бісова душа, не втерпів, щоб не вколупнуть. Наливає якійсь дівчині квартирку, а сам:
— А що це, пане дяче, я чув, ніби ви хочете від нас нарокувати?
Ех, скипіло серце у Совгиря! Підійшов близько до шинквасу.
— Знаєш, що я тобі скажу, Хаїме? Як я буду виходить з цього села, так ти ще днів за три перед тим ушивайсь куди хоч. Щоб я й духу твого не почув, не то що на очі бачив. Бо як тільки попадешся мені на очі, то будь ти хоч за залізними гратами, а я тебе достану. А як достану — тоді не погнівайся. Чув? Оце ти пам’ятай. А тепер сиди за своїм шинквасом і мовчи. Держи, як то кажуть, язик за зубами, а сорочку між ногами.
Під вечір корчма почала наповнятися. Були й свої, були й сторонецькі люди. Совгирь усіх угощав і приговорював.
— Пийте, люди добре, бо вже недовго мені з вами напиватися.
Приятелі потішали, що це все дурниця й що вони заступляться й не дадуть,
але Совгирь знав ціну корчемним обіцянкам і не дуже то на них уповав.