Потім почав знову дивитися у свою книгу й нараз каже:
— Та бо ви вже були десь!..
Катерина перелякана подивилася на чоловіка. Дядько Григорій знехотя умгукнув.
У Петрашки?
Умгу...
— То ви попустому. Вона нічого не знає до цього.
Загавкав цуцик на дворі. За хвилину увійшла молодиця, що їхала з Григорієм. Вона теж знайшла в собі болість і питалася діда:
— Може, б і мені щось помогли, дідусю, бо мене дуже нудить.
Дід подививсь-подививсь.
— Тобі вже хтось молодший поміг. Тепер нудитиме місяців півтора.
Молодиця засоромилась й замовкла.
Дід в одну руку взяв хреста, а в другу оту свою книжку. Дядько Григорій примітив, що дід раз бере книжку так, а раз догори ногами, а читає однаково. Григорієві стало скучно.
Дід поклав книжку на голову Катерині й почав шепотіти. Зрідка можна було розібрати слова:
— Попусти з доброї волі... бо попустиш із неволі... тут не маєш собі діла до білого тіла... даю тобі дорогу на тридев’яту гору...
Скінчивши, вийшов із хати. Дядько Грицько взяв подивитися книжку. То був звичайний собі молитовник: "Отче наш", "Вірую", "Помилій мя, Боже"...
Невесело їхалося Гриторієві додому. Молодиця весь час щебече — і як її чоловік любить, і який він гарний, і що у них свинка... А потім ізгадала й почала переконувати дядька Григорія, що тут недалеко живе на хуторі єврейка одна, то вона кидає на карти. І так з того відгадує, що, мабуть, ніхто на світі так не вгадає.
— От добре, що я за неї згадала! Оця вам уже то так скаже, що саму істинну правду. Та й я попрошу її кинути. Все ж, хоч він мене й любить, а знаєте... все ж може бути. І зурочити можуть, і все... Лучче, як лучче.
На Григорія напала апатія. Йому було зараз все одно. Заїхати, то й заїхати. А, може ж що-небудь...
Заїхали. Перед хатою брудно й неохайно. Коло порога недоїдки, сміття. Молодиця й тут має свої інтереси — вже кудись побігла. Григорій не знав, чи ворушити жінку, чи нехай вже лежить спокійно. Але потім рішив узяти.
Ледве витяг. Завів до хати. Неприємний запах перепареної цибулі й часнику вдарив у ніс. Єврейка гречно просить:
— Прошу сідати, гості.
— Що з таких гостей, із слабих?..
— Вони у мене, Богу дякувати — щодня такі. Що мені здоровий гість? Прийде, наїсться, нап’ється та й піде. А як прийде гість слабий, то ще й до хати грошики принесе.
Витягла засмальцовані карти, тасує.
— У воза будемо грати? — похмуро жартує Григорій.
— Ні, я з того зараз пізнаю, хто має яку слабість.
— Як у нас грають у карт, то або виграєш, або програєш. А так, як оце ви граєте, то все виграєте.
Єврейка промовчала. Згодом питається.
— Це ваша жінка?
Дядько Грицько був українець, тобто належав до нації, що вміє проявляти гумор навіть у найтяжчі хвилини свого життя. І тому дядько Григорій сказав:
— Ні. То моя сусіда...
— А чому ж той хазяїн не приїхав, що його жінка.
— Та він мав роботу дома. А мені заплатив, то я й поїхав.
Єврейка розіклала карти й пильно дивилася в них.
— Знаєте, що? Вона чогось налякалась — чи пес, чи чоловік.
— А коли?
— Або вдень, або вночі, отак.
— То може бути. Бо чоловік оцієї жінки п’яниця, часто пізно вночі приходить додому п’яний і кричить. А у сусідів пес великий.
— От-то! Так і на картах виходить, що чоловік налякалося уночі, а пес надвечір.
Потім вийшла у сіни й поманила за собою Григорія.
— Чуєте?.. Погане діло. Скажіть її чоловікові, що погане діло. Бо я що не кину на карти — все самі чорні виходять. Вона скоро вмре. А чоловікові її скажіть, щоб стерігся, бо так мені показує, що воно сухоти має, а то дуже заразливе...
— А як же треба стерегтися?
— Аби тою ложкою не їло, що воно, тою кружкою аби не пило, на те ліжко не лягало, де воно спить. Навіть щоб і дитини не було там коло неї.
— А з чого ж та хвороба прикидається?
— Воно, знаєте, такий великий страх дістала, і її так нудить...
Увійшли до хати. Ворожка питає Катерину:
— Правда, що ви не можете їсти?
Катерина кивнула головою.
— Бач. Я ж казала!.. Воно мені так проказує, якби я у вас у кишках була усередині.
— Та то кожен слабий не може їсти, — вставляє дядько Григорій. Йому вже досадно. Вже б їхав додому, але нема молодиці. А от і вона. Вбігла до хати й Григорієві на вухо:
— Тут іще живуть дві чернички... ви завезіть жінку іще до них... може б вони вам що дали від тієї слабості...
— Підете вже самі, бо я нікуди більше не поїду.
Молодиця вертнулася до ворожки.
— Хазяйка! Кажіть мені що-небудь!
— 1-і... Вам, Богу дякувати, не треба казати: ви здорові.
— Але у мене щось голова болить та нудить мене.
Ворожка схилилася й виглянула у вікно.
— Знаєте що? Вже доходить до полудня, то вже мені так добре не показує, як зрання.
— Та ще ж нема полудня! Киньте, пожалуйста. Хоч раз!
Ворожка бере карти. Дала зняти молодиці.
— Оця спідня карта — то ви самі. А оце ваш чоловік коло вас стоїть. І знаєте що? Ви страх перелякалося!.. Мені вже тепер показує. Я собі перед тим думала, що ви собі здорові, а тепер мені показує. Ви як спали, так щось на печі згуркало, а ви з того дістали страх.
Молодиця аж сплеснула руками.
— От же ж ви як там були!.. Коти лазили та й глечик іскинули! А я так перелякалася, що аж за чоловіка вхватилася.
— Ну, то ніц. Я вам дам такий вода, щоб ви його цілий тиждень щодня натщесерце пили. Та ще аби пішли до ворожки, що вміє оливо зливати. Тільки аби цими днями, щоб не задавнилося, бо потім то вже вам ніхто ради не дасть.
Ворожка замовкла. Молодиця просила:
— Ой кажіть іще що! Хоч трошки!..
Та коли вже полуднє заходить. Знаєте що? Ви щось таке... ніби будувалися... ніби щось пересували... щось купували., чи продавали — взагалі щось робили, правда?
— Та це ми купили собі у одного чоловіка город...
Ну, от бачите! Отак воно тут і стоїть. Знаєте? Зайдіть до мене перед полуднем, то я вам усе чисто розкажу. А тепер воно мені не так показує.
— А може ж таки що ще є там?
— Тут іще є, але не можна всього говорити. Тут мені доказує, що ваш чоловік вас таки любить, нівроку, але іноді, як нап’ється, то любить вас так... трохи поштурхати... Не вдарити, а штурхнути.
Молодиця сплескувала руками.
— Ах, ти ж Боже мій! Ну, прямо, як там були! Ну да, штуркає, як з оказії прийде!..