Взагалі у великій сім’ї часто буває, що то той, то той захворіє. Мати це робила частіше, але Тарас так само міг бути веселий, як і тоді, коли мати здорові.
Але зараз хвороба матері чимось непокоїть Тараса. Охоче пішов би за матір’ю, допомогти їй, але роботи ще багато. А поперек болить і з незвички й руки поколов. Та й снопи якісь горбаті. Батько вже нічого й не кажуть.
Сонце вже під захід, у півдерева. Нива вся в покосах, а пов’язаного мало. Досадно Тарасові, але і з сил уже вибивається. Коли нараз чує над собою дзвінкий веселий сміх. Глянув — аж то Оксана!.. Та так і заливається.
— Це ти таких снопів навекерлячив?
А Тарасові й ніяково, що таки справді його снопи чудні, але якось і смішно. Вона ж так уміє сміятися, Оксана, що хоч би плакав, то перестанеш.
І тітка Марта тут. Здоровкається з батьком.
Що ж це з вашою Катериною? — а сама вже кладе клунок на землю, підправляє кінці хустки.
— Та от... занедужала щось.
— Вона у вас взагалі невеликого здоров’я.
— Та то правда...
— Ану, Оксано, становись — поможемо дядькові Григорієві.
— Та що ви, тітко Марто... Ви й над своїм натрудилися.
— У нас нема над чим і натрудитися, бо того поля... Он бачите — люди тільки в охоту ввійшли, а ми вже з поля ідемо, — і вже бере перший сніп, і вже співає він у неї в руках.
А біля неї Оксана. Рученята аж поблискують, коло золотим пасом соломи, небагато й одстає од мами. Скошені постаті бистро почали вкорочуватися.
Тарас і собі було взявся, але де йому поспіти за двома такими майстринями. У нього й солома з рук валиться, й остюки під нігті лізуть. А Оксана сміється!
І Тарас здав позиції. Став на боці та тільки дивиться, а серце у нього грає. Йому думається, що й це Оксана, й та дівчина була Оксана і що якби він, Тарас, був невольником-арештантом, то вона, оця Оксана, пішла б за ним у Сибір.
Мати з дочкою, коли йдуть_рядом, перекидаються словом-двома. Як ручка так підійде недалеко, то й батько щось скажуть. А Оксана, проходячи мимо Тараса, доконче кине.
— У, лінтюга! Стоїть, а ми за нього робимо.
Слова образливі, але Тарас чує, що там і на крапелиночку нема образи і грозить Оксані кулаком, а вона аж в’язати перестане та регочеться.
Тарас згадав, що йому ж стояти не приходиться — треба полукіпки ставити. Це був перший раз, коли він ставив полукіпки самостійно.
А додому йшли всі разом: батько з тіткою Мартою ззаду, а Тарас із Оксаною попереду, весело балакаючи. Тарас і хворобу матері забув.
Сонце давно вже зайшло, притемнювати почало. Після щетинистої стерні боса нога з приємністю вгрузає в м’який оксамитовий пил наїждженої дороги...
Тітка Марта удова. Статечна, поважна жінка, але та статечність не надумана й не роблена, а якась природня. З тіткою Мартою й поговорити й пожартувати можна, але кожне знає міру. А як яке міри не знає, то тітка Марта й не скаже нічого, а тільки очі примружить та подивиться — і у зухвалого язик прилипає до піднебіння.
Оксана й Тарас чомусь побігли вперед. Щось веселе у них говориться.
— Гарна у вас дівчина оця Оксана, — задумливо сказав дядько Григорій, а в тім була похвала не тільки дочці, а й матері. В тім було й те, що гарно було б їх спарувати, отих, що побігли, але, мабуть, не вийде нічого, бо одно, що Тарас молодший, а друге — чи захочеш ти, тітко Марто...
Все те і багато ще дечого було в тих коротких словах. І все те зрозуміла тітка Марта й на все відповіла делікатним мовчанням. Що дівчина гарна — ну що ж... така вдалася. Що я вміла її такою виховати — ну що ж... значить так Бог мені дав. Що вона трошки старшенька від вашого хлопця — ну, що ж... це ви й самі бачите. А що якби вони навіть і однолітки були, то я б іще добре подумала —так це ж таки й усякому видно.
— Та й ви самі, тітко Марто, якби тільки захотіли, — сказав Григорій, мов продовжуючи яку думку. Але думка була така, що він навіть здригнувся й прискорив кроку.
І на це тітка Марта відповіла мовчанням, але воно вже не було делікатне. Еге, Грицю... ще ж твоя жінка жива!..
Одразу якось погіршало Катерині і одразу це відчулося в хаті. Мала Оринка з ніг збивається.
— Дитинко... підмети хату. Бач скільки сміття понаносили...
— Ориночко... Я тобі буду проказувати, що й як, а ти борщу звари. А то батько прийде з роботи... Та й ви усі — он скільки день самим сухопером живете.
І мале дівчатко серйозно соває рогачами та кочергами, ревно торохкотить довжелезними дрючками, що її саму переважують. А мати дивиться на те все й сльози течуть у неї по щоках.
Григорій приходив з роботи весь чорний, перетомлений до краю. Але не брався обмитися чи що там з’їсти, а хапав ціп і йшов на свій убогий тік молотити. І довго ще серед ночі, вже все село спить, чути самітнє гупання ціпа — то Грицько Шевченко молотить хліб.
Потім звалиться там же, на немолочених снопах і засне кам’яним сном. Та тільки що засне, а вже пора вставати, на панщину йти.
Спочатку сподівався, що якось Катерина переможеться. Це вже селянська вдача — надіятися на сили природи. Але чим далі видніше ставало, що самою природою нічого не вдієш.
А тут іще баби. Яка б не зайшла — чи з сестер Григорієвих, чи сусідка, чи так просто — та всі в одно.
— Чом ти до ворожки жінки не повезеш? Та вона ж у тебе видимо марніє.
— Я в тих ворожок не вірю та й часу не маю возити.
— Ба’ який розумний! Не вірю... А чому ж би то й не віриш?
— Бо вони нічого не знають і тільки людей туманять.
— Якби ворожка нічого не знала, то й люди б до неї не ходили. До тебе ж, бач, не ходять. Щось ти хочеш бути розумнішим від людей.
— Та то він, бабочки, сподівається, що як ця вмре, то молодшу собі візьме.
— Батька бісового візьме. Кий чорт піде сюди, у злидні?
— Та на стількоро дітей.
І так раз, і другий, і третій... І по десять бабів забіжить щодня та десять разів кожна одне й те ж скаже. І всі точка в точку.
От веремія! Мабуть, у цілім світі вони однакові! — думає дядько Григорій і йому починає здаватися, що, може, й справді, він неправ, що, може, таки й помоглося б. А не поможеться, то ж і вреда не буде.
Рішив спробувать. Щоб хоч баби перестали галдіти. Та й у самого щоб совість була чиста.
Тепер питання — до кого везти? Територіально найближчою була баба Петришка, у Будищах, і Григорій рішив везти до неї. Довго вагався, як сказати про це Катерині, але нарешті зважився, рішив.