Конфедератів, яких узято в полон, садовлено на підводи й везено через Київ у Казань. А нас, якщо попадемо в полон, січуть кнутами, виривають ніздрі й засилають у Сибір.
Як уперше ми таке почули — вірити не хотілося!.. Але прийшлось повірить, як здавили нас салдати та загнали у матню з трьох боків, а конфедерати з четвертого. Між собою солдати й ляхи воюють, а як нас бити — єднаються. А там іще хан татарський стоїть у Балті й шістдесят тисяч орди з ним. Грозить піти на Вкраїну й вибити до одного — кого? Та все нас же! Нас!
І розтерявся нарід зовсім. Нема ні від кого оборони. По всім краю лазять салдати, ляхи. Врожай був так собі, але й того не зібрали — нікому було. Так і пропав хліб у полі. Люди тікають із сел, тиняються по лісах із малими дітьми. А хто в селі зостався — не живе, а мучиться. Спече баба щось таке — не то воно хліб, не то воно плескач, що його ні вкусить, ні вгризти, тільки лаять не можна, бо воно з хліба святого. Обчуються люди, що ляхи або салдати йдуть — тікають, хто куди попав. В кого маленькі діти, тому зовсім біда: до гурту не приймають, бо мале може заплакати й усіх занапастити. Як люди пережили то все — і сам Господь святий не знає...
— А як же ви, дідусю, вирятувалися з того всього?
— Хто й зна... Нещастя зі мною трапилося й, мабуть, так, що через нього я й врятувався.
Тарас і не питає вже, яке нещастя. Йому здається, що дід сам розкаже. Якби було світло, може, й не говорив би дід, у могилу поніс би свою таємницю,
але було темно у хаті, нічого не видно... і пізнав Тарас тайну дідову...
— Нас було вісімнадцять чоловіка, як ми тікали з Уманя... Коні добрі, бо ми ж позабирали були самих летючих. Тож ми за ніч спорий шмат уїхали. Наткнулися на якесь село. Дивимося — в крайній хаті чоловік весілля справляє. Закликає й нас до тахви. Одно те, що коней вимучили, треба відпочинку, друге — що бігли добре, й ляхи, якщо й женуться, то мусять бути далеко, а третє — діло молоде, погуляти хочеться.
Отак подумали, коней розкульбачили — давай гуляти. Танцюємо, співаємо, а тут хлоп’я шасть у хату: "Ляхи в селі!.."
Ну тут... Зараз ми соглянулись — усіх людей із хати, засіли самі.
Будемо відбиватись. Все одно нікуди виприснуть.
А ляхи вже тут. Оточили нас з усіх боків. Стріляють вони по-дурному, а ми стріляємо по-розумному — щоб ні одна куля дурно не пропала. Що поткнуться ляхи, то десятка як не бувало, бо половина з нас б’є, а половина набиває.
Стемпковський — а то був сам він — аж казиться. Звелів закотити дві гармати. Відійшли вони, скільки гармата бере. Ну оце, думаємо, каюк...
Коли ні. Разів із десяток випалили — і ні разу не влучили. Отакі з ляхів стрільці. Стемпковський казиться. Дав по морді пушкарям. Викликає охотника, щоб знов на приступ іти, а ніхто не хоче. Тоді один знайшовся — панок із Богуслава, Савицький прозивався. "Давай їх попалимо, — каже. — Ідіть душ двадцять, беріть по околотові соломи й бігом до хати. Половина ляже, а половина приложить солому до стіни й запалить".
— Дивимось: позабирали околоти та вроздріб, бігом до нас. Що ж, дехто не добіг, а дехто і добіг. Приклали солому, запалили...
Бачимо — кінець. Обнялися ми усі, перецілувалися. Згоримо, а живими не дамося!..
А хата вже палає!.. Зайнявся дах. То ми з-під даху стріляли, а то вже не можна стало. Перейшли ми до вікон.
Дихати нічим, жар... стіни займаються. У сінях діжка води стояла, ми її вилили на долівку. Дві бочівочки із сирівцем стояли — і їх вилили. То окунеш лице в ту жижу — наче трохи легше стане. А стріляти не перестаємо.
Дим... уже не видно нічого... Задихаємося... Ой що було!..
Один за одним падають товариші, а ніхто не крикнув, ніхто не сказав іншого слова, як "браття — прощайте!".. Семен, приятель мій, поліз на горище — думка така, може зіскочить як... Обняв бантину руками й ногами та так ї зостався... Бантина горить і він на ній...
Чую — лице мені репається від жару. Що вмочу у квас — наче на хвильку легше. Одежа займається, на руках пухирі... Оглянувоя —нема вже нікого... Той корчиться, той стогне, той задихається, а ті вже впокоїлися.
І зосталися ми тільки вдвох — я та Яким... Стріляємо обоє, а вже нічого й не видно.
Впав дах, проломилася стеля... впав і я, весь попечений... у юшку... і пам’яті збувся.
Коли прийшов до себе — чую!.. Ох!.. Не можу й розказати!... Повітря!.. Свіже повітря!.. Ох!..
Але польську мову чую... значить, ляхи ще тут. Я прикинувся мертвим.
Чую — ухопив мене хтось за ногу, тягне... Порвав мені усю спину, бо він мене на спину перевернув... Але, думаю, нехай буде й так, бо як тільки знака
подам — кінець...
Виволокли мене, кинули межи трупи... Лежу, не дихаю...
Чую трубка: гаас!апе§о трублять, значить зараз поїдуть...
Поїхали... Я перележав до ночі, потім поліз із того місця. Що далі було —нехай колись... нехай колись... нехай колись...
Дід схвилювався і важко дихав. Тарас, аж наче хитаючися, вийшов із хати й сів на призьбі. Довго сидів і дивився на зірки. Вони дивували його своїм предвічним спокоєм, тоді як на землі може творитися отаке.
Півночі не спав Тарас. Не спав і дід — все перевертался на постелі.
V
І знов Тарас ходить, як очманілий, від дідових оповідань. Вперше відчув масштаби.
Досі знав епізоди. Криваві й героїчні епізоди людської відваги саможертви й епізоди людської підлоти й озвіріння. Загальної картини з того не складалося. І тому, що сам Тарас був малий, і тому, що оповідачі були малі, мислили фактами.
І тільки в оповіданні діда Тарас уперше відчув епос. В боротьбу вступали вже не окремі люди, а великі колективи — Росія, Польща, Україна... Кожне із своїми завданнями, цілями, змаганнями, і все те, як міг, обхоплював дитячий мозок Тараса. Хлопець виріс після дідових оповідань.
Ходив до Будищ, дивився на озеро, ходив до Гупалівщини, дивився на дуби, на розрите місце, де, як казали, ляхи закопали скарб. Подовгу стояв на тих місцях — і різні думи роїлися в малій голові. І ніби розкривалося, вихилялося з туману якесь розуміння судеб свого народу, росла неусвідомлена рішучість самому вплутатися в рішення тих судеб.
— Коли виросту великий, так я...
Хоч що він зробить, коли виросте великий, визначити не міг.