Глянув на небо — аж там, серед ніжних тонів заходу блиснула вона, Оксана, чи то пак зіронька вечірняя. Простяг до неї руки Тарас — і вирвалось у нього: Ой зійди, зійди,
Зіронько та вечірняя! —
і впав у найбільшім екстазі на рідну землю, цілував молоду травичку, засохле бадилля торішніх бур’янів...
З тих пір ця пісня стала любимою до кінця життя. Звучала вона і на віленській мостовій, і в мансарді петербурзької академії, і в гратах тюремних, і на порожньому березі Аральського моря слухав тої пісні киргиз, і навіть в час предсмертний, далеко від рідної землі, в сірих туманах північної столиці продзвеніла вона, ця зіронька вечірняя, з торкнутих смертю білих уст великого поета...
Пісня про зіроньку ще раз по-особливому сколихнула в душі Тараса любов до пісні взагалі. Він і завжди любив пісні, але якось так, по звичайному, як і усі. А тепер почав любити по-особливому і відчувати по-особливому. Раніше було просто подобається або не подобається. А тепер добирався до самої"суті, випивав красу до дна. І не в тому було діло, щоб проспівати усю пісню до кінця, часом вистачало одного шматочка, уривочка, щоб ходив Тарас зачарований і все повторяв півголосом.
Або таке.
Іде Тарас до Моринець — мати послали до діда. Наздоганяє возом Улас.
— Сідай, Тарасе.
І їдуть полем. А по обнозі назустріч Марина, ота що за Хведоришиним сином. Улас зупинив воза, поздоровкався.
— Ну, як живеш, Марино?
Та... так собі...
— Не б’є?.. Не знущається?
— Ні, Бог милував... Раз ото колись попобив...
— Та-ак...
Помовчали. Він батогом хвеськає злегенька, бур’янину хоче попасти, а вона вузольчик на хустці крутить.
— Та-ак... Ну, прощай, Марино...
— Прощай, Уласе, — сказала тихо, скинула очі, знов попустила й пішла.
А Тарас знає, що це все значить. Вони ж бо любилися, оцей Улас і ота Марина. її присилували батько й мати за другого, а його теж силком оженили. І це не вчора трапилося, а вже років зо три чи чотири, а от... Як зустрінуться, не можуть дивитися одне на одного. Вона кинулася б до нього, виплакала б усе горе, а він би приголубив її, поцілував, а от... Отак перекинуться словом-двома й розійдуться нарізно. Та до ненависного чоловіка, цей до обридлої жінки.
І тому до глибини розуміє Тарас і трагедію цієї душі і трагедію пісні, коли Улас тужно, не помічаючи Тараса, заспіває:
Любив тебе я дівчиною —Люблю молодицею,
І ще буду сім рік ждати —Може станеш удовицею...
Взагалі останніми часами Тарас почав спостерігати, що і всі його односельці зовсім не байдужі до виявлення краси в тому чи іншому вигляді. Вже не казати про дівчат — це ж, так би сказати, присяжні носительки краси. Вони розуміють красу квітки, пісні; від картини на лубку захожого офені очей не одірвуть, або від матерії чи розмальованої миски на ярмарку. Мужики кажуть, що то "череп" та "ганчір’я", а воно не те.
Та й самі мужики. Он чабан стоїть, зіпершися на герлигу. Щось говорить йому тиша степу, шелест вітру поміж травами, мрійні рухи отар. Замугиче пісню, а вона, та пісня, теж, як шелест отих трав, як крик молодого орляти, що вперше вилетіло з гнізда. У полі могила з вітром говорила... річка... через річку кладка — це ж усе картини, ї їх треба бачити, щоб потім співати.
Та що чабан! А он дядько який репаний. Заріс волоссям — тільки очі видно. Нужда його б’є, душать злидні, дітей купа та всі голі. Де вже би там, здається, любуватися красотою? А вийде на поле, гляне по пшениці — та хоч би по своїй, ато по чужій! — і любується. Оре в степу, бовкне дзвін на церкві — зупинить коня, перехреститься і заслухається. Мило йому глянути, як сонце заходить, як лягли довгі тіні аж геть через усю ниву, а звук від дзвону колишеться, ну от видимо колишеться над землею.
Або оті весінні празники. Юрій святий, скажім, древнє хліборобське свято повороту сонця. Навіть церква, нащо нетерпима до поганських свят, мусіла прийняти цей празник: всеношну дає в переддень, літургію урочисту, хоч^ ті служби люди слухають нетерпеливо — спішать додому, щоб з’їсти скорий обід, а там, одягнувшися у що кращеньке, на поле. Несуть вузли з хлібом, крашанками, салом, часником і пляшчина старчить із кишені. Та всі веселі, бадьорі! Жартують, сміються.
За селом розходяться по своїх нивках. Ось і наша нива! Батько поставили пляшку на землю та як поко-отяться по зеленому житові! Дітвора в регіт! Бо і справді ж чудно: такий великий, а качається по землі, як малий хлопчик.
І куди не глянеш — на всіх тих нивках, на всіх тих клаптиках купки людей. Сяють кісники дівчат, біліють сиві голови дідів, діти катаються по зеленій мураві й їх сміх із ними. А батьки ходять по ниві, оглядають кожен клаптик любовно і бережно, мов моляться.
А ондечки й орендар свою ятку розбив. І музику привіз — скрипку, цимбали й решето. Молодь зразу вже суне туди, згодом потягнуться і старші. І до пізньої ночі не перестануть пісні, музика, танці молоді, а старші сидять, розмовляють про свої діла, про будучий урожай, про вічну кормительку матінку землю.
А веснянка, дівчачі весінні співи! І раніше чував Тарас їх, але не розумів їх у весні й весни в них. І от тільки тепер розкрилися вони для нього в усій своїй красі. Може, не розумів іще до дна, але відчував:
Ой на вашій вулиці Та на вашій кручі
Вигравали чорти куці,
Із вулиці йдучи.
А на нашій на вулиці,
А на нашій рівній Вигравали козаченьки Вороними кіньми,
Гей, на нашу вулицю! На на-ашу!..
І цей крик, мов журавлиний клекіт, мов спів жайворонковий, пролітає над селом, розчиняє навстіж вікна й двері, силоміць вириває дівчину з хати.
Збираються дівчата, вже без різниці вулиць, на вигоні й починають Свято Весни. А доокола дівчат — мало не все село. Тут і старі, тут і малі. Та всім любо, та всім весело, а декому заздрісно. Особливо оцим скороспеченим молодицям, що ще минулого року отак само вигукували веснянки, а тепер от стоять збоку та чукикають надбане. То яка дивиться-дивиться та й не втерпить, передасть мале сусідці.
— Та хіба ж так "кривого танця" виводять? Ось як!
Бере передню дівку за руку і плететься вихиляєте мереживо з гнучких стщючків, уквітчаних голівок, блискотливих очей, весіннього співу.