може дивитися, що він ото розтріпаний, що в хаті сміття...
І складне якесь почуття заволодіває Тарасом. Тут і гіркість, що от так легко можна забути й батьків двір і братів, сестер; тут і свідомість, що інакше не може бути; тут і досада, що от у мене, у Тараса, петелька розірвалася на сорочці й я сам мушу собі її пришивати, а Катрині руки, оті золоті руки-блискавиці пришивають петельку якомусь чужому Антонові, здіймають чоботи старому Красицькому, чепурять хату десь у Зеленій Діброві.
Але що ж... Побігла Катря "додому", а ви тут справляйтеся, як хочете.
І треба було справлятися. Часом закрутяться сльози на очах у матері, але що поробиш?
Тарас, властиво, менше помічав отой ущербок домашній: він же весь захоплений школою й церквою.
В письмі поробив такі успіхи, що одного разу Совгирь сказав:
— А знаєш, Тарасе? Я вже думаю перевести тебе на папір. При нормальнім порядку на папір переходила одразу ціла група учнів, і з того приводу закон велів робити відповідне приношеніє учителеві.
В цьому випадку Тарас переходив на папір во єдиному числі, отже все мало відбутися насухо.
Якщо добре вглянутися в справу, то перехід на папір зовсім не знаменував собою саме переходу на папір. Про те, щоб писати справді на папері, не можна було й думати, отже Совгирь мав свій спосіб.
Він брав аркуш паперу, писав на ньому чорнилом відповідну фразу, а потім покривав той папір воском. Крізь віск написане було добре видно і по ньому учень писав знов таки тою ж самою крейдою. Пописавши все, змивав водою —і аркуш знову був готовий служити. При добрім догляді одного аркуша ставало і на два місяці, і на три.
От такий аркуш дістав і Тарас. На ньому під воском було виведено:
"Учитесь дъти во младня лъты. Когда предетъ старость, тогда будетъ радость"
Оце й переписував Тарас безперестанно. І це його радувало.
А в церкві так Тарас був прямо вже свій чоловік. Великим постом читав серед церкви "Большое повечеріє", а на шостім тижні не тільки "Нескверная, несоблазная", а й "Полунощницю" й навіть "Часи". Совгирь давав Тарасові додому богослужебні книги, отже хлопець мав змогу підготовитися до кожного наступного богослужіння, прочитуючи, а то й виучуючи напам’ять усі потрібні тропарі, кондаки, стихіри, сідальни, канони й т.і.
Але найбільша честь — це все ж "Апостол". Хто дійшов "Апостола", той міг вважати себе на вершках сільської шкільної навуки. Так от Тарас підійшов ідо цих вершин.
З приязні до хлопця Совгирь почав учити Тараса премудростям читання "Апостола". Показував, як стояти (виставивши одну ногу вперед), як розпочинати, де робити передихання, де понижати, а де підвищувати голос, яким тоном і темпом іти, як найефективніше взяти фінальний мотив, а потім, закінчивши, поклонитися мирові на три боки.
Тарас переймав швидко і вже добре вмів читати у школі перед хлопцями. Але Совгирь був художником і не міг випустити на суд людський недокінченого твору. Тому ще й ще підучував Тараса, щоб випустити вже цілком бездоганно. Зрештою мав тут свою приховану мету. Коли отець Григорій почує, як то добре
Шевченків хлопець читає "Апостола", то вже напевно мусить подумати: "Ні, таки з нашого дяка добрий учитель; не буду я його міняти на стихарного —нехай собі, здоров, дякує".
Та хоч ї добре Тарас вивчив усі маніпуляції, але коли виступив серед церкви з "Апостолом" у руках, то таки дрижаки добрі напали. Коли тремтячим голосом узяв перші ноти, сам себе не пізнав. З-за завіси виглянуло лице отця Григорія —і Тарасові здалося, ніби батюшка підбадьорююче кивнув головою. Може, цього й не було в дійсності, але так Тарасові здалося й він осмілів.
Чим далі, читав краще, краще. Совгирь стояв на криласі й усмішка застигла на його обличчі. Люди теж слухали з приємністю, отже, коли Тарас скінчив, то, правда, не розітнувся грім оплесків, але в атмосфері відчулося, що всі задоволені. Голосніше заспівав^хор на криласі, люди наче зашепотіли зі схваленням, дим кадильний веселішими хмарками постелився по храмові, а Тарас, мов не в собі, пішов на крилас.
Щось йому говорив, схилившися, на вухо Совгирь, але Тарас не чув. В голові наче дзвони гули, серце билося радісно й руки тремтіли.
А вихід із церкви — то вже прямо був тріумф якийсь. Старі люди підходили, гладили по голівці; якась бабуся совала шажок у руки, друга бубличків. Тарас соромився брати (він же не старець), але йому ласкаво, привітно говорили:
— Бери, бери, хлопче — чого там. Це тобі за те, що так добре прочитав.
А Совгирь так уже прямо не знав чим і ублажити свого ученика.
— Ходім до школи — я тобі яблук мочених дам. Мені принесли учора.
Але у Тараса було інше на думці. Він пам’ятав оту книгу в зеленій оправі
з кунштами, яка трохи не призвела його до гріха. Хвилюючись, звернувся до Совгиря:
— ботіпе та§І8Іег... Я давно... я все... я... мені б хотілося... оту книгу...
-Яку?
— Оту, що в зеленім...
— Хочеш, щоб я тобі подарував?
— О, ні... Я тільки подивитись.
— Подивитись — добре. Навіть можу дати й додому. Тільки щоб не порвав і не помазав. І недовго держи. А подарувати я тобі її не можу.
І дав Тарасові оту книгу семінарської премудрості. Він і сам позабував, що там понаписував за все своє туляче житіє. Якби пригадав, то може й не давав би хлопцеві. Бо там було... та всього там було...
А Тарас ніс книгу додому, як святиню. Та як почав розглядати, то забув і про їжу, і про все на світі.
II
На першім аркуші з найбільшою ретельністю було виписано великими буквами:
"Вь сей бомагі віпісанніє разніє псалмы и пъсны Оутьшителніє"
Далі, дрібніше трохи, було виписано остереження:
"Хто отсый псалмы можетъ украсты, то будетъ онъ сто год свинъ из усіого світа и з усъмъ, своимъ нащадкомъ пасты"
Очевидно, первісний замір був цілком душеспасительний, бо на перших сторінках справді виписано було кілька священних піснопіній і "псалмів", тобто просто віршів повчального змісту. Так'на найпершій сторінці красувалася "Пьснь Божіей-Матери".
О, дьво Маріє, пречистая Панно,
Вь порфирь златом одьянна!
На рукахъ держить младенца,
Сина Бога и первенца Со слезами Молися за нами і т.д.
Тут же було намальовано якусь божу матір — не то Остробрамську, не то Ченстоховську, а, може, й не ту й не другу, бо вони обидві "православного походження", а у Совгиря було нарисовано типову католицьку.