Частина перша
МАЛЕ ДИТИНСТВО
І
Ні зима, ні весна — таке щось... День сонце гріє, а день сніг іде. І на вулиці теж: де землиці трохи виткнулося, а де ще біло. І грязюка. А по тій грязюці теліпається малий Микита. У материних чоботях і в свиті материній. Під пахою хліб. Довга свита тільки, хай їй... Поли волочаться по землі й треба їх підбирати. А як ти їх підбереш, коли рукава позвисали?
І чоботи. Якби загрузли у грязюку, а зверху хтось підняв би Микиту за плечі, то так би й вийняв із чобіт. І зосталися б чоботи у грязюці, а Микита вгорі.
Коло Дяденкової хати Микита став і свиснув по-особливому. Це у них знак такий. Як почув, що свистить товариш — виходь зараз! Що б там не робив
— кидай! Не пускають мати — виривайсь, а біжи.
Собака гавкнув було на той свист, але подивився і певне подумав: "Та це ж Микита!" — і замовк.
Рипнули двері. Звідти виткнулася русява голівка і бистро закивала Микиті. Це означало: "Я зараз... я зараз..."
Микита стояв і ждав. Він знав, що й у Тимохи з обув’ям поганувато, а босому вибігати не годиться. Воно не то, що не годиться — чому й не вибігти,
— а просто мати битимуть.
За хвильку вибіг і Тимоха. Роздобув якісь шкарбани, що й на ногах не тримаються. Простромив голову через ворота.
-Ну?
Микита, як іще Тимоха не вибігав, постановив витримати паузу. Мав, як великі, наморщити брови, говорити не спішачи, протягом, та ще й сплюнути крізь зуби, як парубки. Але нічого з того не вийшло: не витримав і бахнув одразу:
— Бджіл ізнайшов!
— Ну-у?.. Де? Яких?
Захлинаючись, спішачи, Микита заторохкотів:
— З батьком у лісі... ходили учора.." пі-ізно вернулися... я знайшов... батько йшли... постукали по дереву сокирою... "Отут бджоли", кажуть... Так я замітку поклав... Давай підем?
— Давай! — і Тимоха витяг голову з воріт. А що у хвіртку йти далеко й занадто неоригінально, почав, був, лізти через ворота. Ходаки його зразу ж
поспадали та й Микита гукнув:
— Тю дурний! Та хіба ж зараз? Зараз мені ніколи.
— А що ти робиш?
— Іду по бабу, по Ониську.
— По що?
— А я, знаю? Мати щось нездужають. Так підемо? Ох і меду ж наїмося!
— А Йвана візьмемо?
Микита задумався. Колись виніс Іван пампушку з часником і їсть. Та так пахне часник здорово!.. А Микита й попросив: "Дай і мені шматочок". А Йван скрутив дулю та й дав під ніс. Тепер і думає Микита: "Він мені пампушки не дав, а я його медом годуй"... Але дитяча добрість узяла верх, і Микита махнув рукою.
— Та кажи вже й Іванові — нехай посолонцює.
Почали розробляти плана: коли йти, як іти, з чим іти. Але тут вийшла з хати мати Тимошина. Подивилася, подивилася на Микиту.
— Тебе по бабу по Ониську послано?
Микита роззявив рота і вирячив очі. Звідки вона знає?
— Так іди ж, коли тебе за ділом послано, А то я й прута дам. Мені недовго.
Микита знав, що справді їй "недовго". Тому, кивнувши з під-моргом Тимосі
(ми знаємо, мовляв, що знаємо), потелепкався по грязюці далі.
За яких півгодини він вертав назад із бабою Ониською.
У баби боліла голова. А в неї як ото болить голова, Так вона й хату закручує кочергою, і нічого ні до кого не говорить, і нікуди не йде. Але що то прийшов Микита — пішла. Дуже вже гарна людина дядько Григорій. Помагав не раз.
Ішла оце й сичала від болю. Забула чисту сорочку на лаві — послала Микиту взяти, а сама пішла до хворої.
***.
Коли Микита прийшов із чистою сорочкою — не пізнав власної хати.
Насамперед було її переділено надвоє рядном. Микита заглянув, було, до полу, але баба ляпнула його долонею по голові:
— Не твоє діло туди заглядати. Лягай краще та спи.
— Я на печі сплю.
— А сьогодні спатимеш на лаві.
— Там холодно.
— Сьогодні не буде холодно, не бійсь.
Але зараз у хаті було помітно холодно. Баба вешталася по хаті й бубоніла.
— Отакі хазяйки у цій хаті, що й вогонь утратили. Кинулася розводити — ні кресала, ні губки.
Втратити вогонь... Микита добре розуміє, що це значить. Мати як тільки витоплять — зараз попіл у кубашку наб’ють, наб’ють, щоб там вогник ізберігся.
Раз, пам’ятає Микита, загас вогонь у кубашці. Дмухали, дмухали мати —нема. А кресало батько взяли.
— Піди, кажуть мати, — до тітки до Хведоськи, позич попелу. Оце на тобі прядива й соломки.
Микита вже знає, що попіл із вогнем треба класти у прядиво, а прядиво у крутінь та так і нести.
Так що ж!.. Прийшов до тітки Хведоськи, а вона як визвіриться!
— А хіба твоя мати не знає, що у мене курка на яйцях сидить і курчата вже лупляться? Адже позапікаються яйця під куркою, як я тобі вогню дам. Що ж мені тоді — собакам яйця викидати? Піди до Лепестини.
Пішов до Лепестини, а та мало кочерги не дала.
— Піди скажи своїй матері, що у мене корова отелилася, то я вогню дати не можу, бо теля не буде ходити додому з череди.
Попоходив тоді Микита.
А тепер от Катрі ходити. Личко у неї винувате — мов це з її провини втрачено вогонь. Баба підбадьорює:
— Нічого, нічого — сьогодня дістанеш. А от мені як раз трапилося. Ходила я бабувати саме під Різдво. Вернулася, а вогонь загас. Ох ти ж мені лишечко! Це ж, кажуть, як під Різдво вогонь погасне, так у тій хаті непремінно буде мрець! А я сама в хаті живу. Так мені оце вмирати? Та плачу, плачу... А вогню вже й не йду позичати, бо то ж скажуть, непремінно скажуть, що відьма! То ж тільки відьми ходять позичати вогню на Різдво та на Великдень...
— Сижу собі у потемках та плачу, плачу... Наплакалася добре й пішла назад
до породіллі. Там хоч тепло та світло. ^
Катря давно вже пішла з хати, а баба все бубонить не знати до кого.
— Воно й те сказать — як його дати?.. Хто-йзна... Коли лихий чоловік захоче,
щоб ти звівся із хазяйства, так умисне прийде на молодику позичити якої дурнички. А тільки дай — усе добро твоє розповзеться. Або насіння. Зроду-віку не позичай нікому й зернини, поки сама не обсієшся. Бо як позичиш — у самої зведеться все з городу. ^
Микита слухав і думав: навіщо вона ото все говорить? Потім ліг на лаву й дивився.
Катря щось скоро роздобула вогню. Баба розпалила в печі, й тепло почало доставати аж до Микити.
А потім пішло вже щось зовсім незрозуміле.
Мати кричали на полу, Катря стояла біла, як крейда, й уся трусилася. У печі булькотів великий чавун із водою, ночви було навіщось внесено в хату.