88 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.
89 Поэмы и повести. — С. 665.
90 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875 — № 25.
91 Поэмы и повести. — С. 665.
92 Ibidem.
93 Основа. — 1862. — Кн. III. — [С. 8].
94 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — [С. 562]. Замітка П. Лебединцова. ["Тарас Григорьевич Шевченко. Некоторые дополнения и поправки к его биографии"].
Хто приносив йому більше дарунків, тому він менш різок давав; одну чи дві і то злегенька, та хватаючись швидче перечитати четверту заповідь; а хто приносив мало або зовсім не /46/приносив хабаря, того бив боляче, читаючи повагом та зупиняючись: "Помни... день... суб... ботній" 95.
Школярів в школі було небагацько; через те самими хабарями не можна було прохарчуватися і "консул", голодуючи, мусив пускатися на інший "промисел": він крав курей, гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам в печері на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить огонь, почали гадати, що в печері поселилася "нечиста сила", і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід в печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люде скинулися і зібрали скільки там грошей, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочим перш за всіх виступив Тарас; спершу громада не хотіла його пускати, жаль було, щоб там не знівечив його чортяка, а далі згодилися: "Нехай лізе, воно ще мале, до його нечиста сила не пристане". А Тарас і виду не подав, що він добре відає, що в печері тій чортяки нема, а є тільки кістки з покрадених їм птахів та поросят. Навпаки, він вдавав, що боїться лізти і казав, щоб до його прив’язали верьовку про всяк случай: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері що непевне, так буде принаймні яким робом витягти його. Люде послухалися, вволили його волю, і він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші" 96.
95 Чалый М. К. Жизнь и произведения Шевченка. — С 13
96 Киевский телегр[аф]. — 1875. — № 25 — звістки, подані Козачковським. Коли сей факт дійсне був, так не можна мені гадати, щоб той піп, що кропив печеру, був о. Кошиць, бо він був чоловік доволі освічений і не пішов би потурати забобонам темного люду. Але другий піп Іван Нестеровський, може, і спроможен був се вчинити, бо був чоловік майже без освіти: вся освіта його була в тому, що він у батька свого, попа в селі Копончах Черкаського] пов[іту] "изучился российской грамоте и цифирному уставу". (Див.: "Клировые ведомости" з Кирилов[ської] церкви)
"Консульство" одначе не убезпечало самого Тараса від різок з рук Богорського, людини не тільки п’яної, але і жорстокої; до того ж, можна гадати, що проти його мстива мачуха під’юджувала дяка. "Тарас, як розповів П. П. Шевченко був язикатий, мовчати не вмів; бачив, що мачуха поводиться недобре, його не любить, лютує на його... він дорікав їй, що вона гуляє з дяком, а вона цьковала на його дяка. Вона і била його". Мусив він з хати тікати до школи, а в школі дяк б’є... треба знов тікати. Було так, що "доки дяк у Оксани п’є, доти Тарас у школі; дяк до школи, а Тарас в /47/ кущі, в калину до Желеха. Часом цілий день, а то й два ховається в кущах від мачухи да від дяка. Тоді сестра Ірина, як піде в яр по воду, то й однесе йому хліба, а то було і сам він підкрадеться до хати, а Ірина нишком винесе йому попоїсти 97.
Дід Тарасів Іван стратив нарешті терпець з Оксаною. Брат Тарасів Микита навчився стельмаховати і "дійшов до зросту"; дід оженив його, гадаючи, що Оксана схаменеться і не бештоватиме з дяком 98. Тим часом Тарасові з того ліпше не стало; дяк Богорський почав ще більш пиячити з своїм приятелем Іоною Лимарем. Вертаючи з читання Псалтиря, Тарас трохи що не завжди заставав в школі і Богорського, і Лимаря "мертвецьки п’яними" 99. Звісно, чим більш запивав Богорський, тим більш бив і школярів, і Тараса. Безглузда причепистість дякова зробила школярів у відносинах до нього — лукавими і мстивими. За всякої зручної нагоди школярі обдурювали свого учителя і чинили йому які тільки спроможно було пакості. "Оцей деспот, — каже Тарас, — в моєму серці закоренив на цілий мій вік глибоку огидливість до всякого надсильства чоловіка над чоловіком. Моє дитяче серце міліони разів було ображене отим нащадком деспотичних семинарій і я скінчив на тому, на чому звичайно спиняються люде беззащитні, у яких порвався терпець. Раз якось, вернувшись у школу, Тарас побачив, що Богорський — п’яний без пам’яті; тоді він ужив проти учителя власну останнього зброю — різки. Зв’язав його і вибив його різками, скільки стало дитячих сил і таким чином поквитовав з ним за його жорстокість. "З усіх пожитків п’яниці дяка Тарас уважав за річ найкоштовнішу якусь книжечку з кунштиками, себто з гравірованими малюнками. Він не встояв проти спокуси забрати нишком ту книжечку і не вважав тієї крадіжі за гріх; та серед ночі і втік з Кирилівки в Лисянку" 100.
Отож школою Богорського і скінчилася шкільна наука Тараса Шевченка 101.
97 З усного переказу Петра Павловича Шевченка та з листа Прокопа Микитовича Шевченка, писаного до мене [21] вересня р. 1893 [(ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 9 — 10, зв.)].
98 Ibidem.
99 Кобзар. — 1876. — С. XVII, автобіографія Шевченка.
100 Ibidem і Правда — 1876 — [№ 1. — С. 24]. Споминки Варфоломея Шевченка.
101 Може бути, що суд Шевченків над Богорським і осуд за жорстокість трохи не помірний. Не на те, щоб виправдувати Богорського, а єдине на те, щоб нам можна було безсторонньо судити про його, мушу сказати /48/ от що. Богорський був попович з села Верещиків (нині в Звенигородському повіті). Учився в Київській духовній семінарії, та не скінчив там науки, а дійшовши до "середньої класи риторики" і повчившись в хорі архієрейському співам і церковній службі, пішов на 24 р. свого віку дяком в село Кирилівку — р. 1824. (Див.: "Клирові відомості" церкви Кирилівської). З сього знати, що він не вельми надився до науки і освіти. Зростав він і зріс, як і всі інші школярі усіх нижчих і середніх шкіл, на "березовій каші". В школах не тільки часу Богорського, але й геть пізніше, напр[иклад], з самого початку рр. 1860 навіть у світських гімназіях різка і взагалі бійка школярів так пановала, що педагоги не гадали навіть можливим — учити не б’ючи. В ч. 73 урядового "Церковно-общественного вестника" на рік 1879 попалося мені яскраве свідоцтво того, як педагоги рр. 1830 — 1840 поводилися з школярами в духовних середніх школах. От наприклад], як ректор Лубенської [потім Полтавської] духовної школи, єромонах Полікарп Волосевич виховував школярів, призначених іти потім на села "добрими пастирями стад словесних". Школяр Дмитро Пославський раз якось не пішов до класи, говорячи, що у його хтось один чобіт украв. Ректор покликав на двір до свого рундука усіх школярів, які жили в одній з Пославським світлиці і велів усіх бити різками, допитуючись: хто вкрав чобіт? Ніхто на себе крадіжки не брав. "Та вже ж сам чобіт не втік, а хтось його да взяв! — гукнув отець ректор. — Я сіктиму кожного з вас хоч по десять разів, а таки знайду виноватого". Почалася знову сікуция по черзі; чоловіка з десять вибили вдруге; тим часом хтось знайшов чобіт, схований самим Пославським. Тоді от[ець] ректор звелів покласти Пославського серед двору і бити його усім, хто був висіченим за той чобіт: кого висікли раз, той бив Пославського пятьома ударами, а кого двічі — той десятьома. Пославського ледві живого зняли з землі. Ще гірш Волосевич власними руками катовав бурсаків тройчаткою з сириці. Пуга та раз у раз мокла у його в горілці; вийняв він її з горілки тільки тоді, коли треба було якого школяра "похрестити". "Хрестив" тройчаткою отець ректор вельми часто і менш 20 ударів ніколи не давав. Збере було школярів до свого кабінету на репетицію і велить учитися. Сам сидить на канапі, тройчатка біля його, а бурсаки на підлозі. Іншим школярам от[ець] ректор казав заздалегідь попристроювати свою одежу так, щоб вона не забирала часу на роздягання, коли доведеться тройчатці хазяйновати по тілу. Ні один школяр, хоч би як добре він учився, не виходив з кабінетних репетицій, не покоштовавши з рук отця ректора тройчатки.