Ми відаємо вже, за що "неземляки" називали Шевченка "дурнем": за те, що він, як їм здавалося, пишучи по-українськи, "уродовал русский язык на хахлацкий лад". А за що таким титулом величали його земляки, можна, здається, вгадати без помилки.
Під кінець р. 1841 і з початком р. 1842 знайомість Шевченка особиста геть поширшала і він спізнався особисто між іншими земляками з прилучанами: Корбе, Маркевичем Миколою, істориком, далі з Семеном Артемовським, з Щепкіним, а найважніша річ — з Яковом Кухаренком. Яків Герасимович Кухаренко був людина жвава, перейнятлива, як і Шевченко; чорноморець з глибоким почуттям національним; чоловік з палким темпераментом; з щирим серцем козака, непопсованим цивілізацією фінського "болота". У його були свіжі традиції козацтва і козацької волі і свіжа любов, міцна, чиста до України. Він бачив і тямив, яким "благом" наділено Україну, і тямив, що з тим "благом" тяжко жити людям, колись вольним, жити у неволі під тими людьми, що ніколи волі не зазнали. Зимою на рік 1842 він приїздив до Петербурга. По дорозі в Москві він бачився з Бодянським. А сей глибокий демократ (попович з Варви, /127/ Лохвицького повіту), людина учена, свідомий українець, нагадував Костомарову тих наших далеких предків, що ніколи не страчували хоробрості й говорили: "Станьмо кріпко, да не посрамим землі руської". Скоро оці два патріоти українські Кухаренко і Бодянський побачилися, то вже ж не можна було їм не знати бесіди про "Кобзаря", про "Гайдамаків" і про автора їх. І певне, що Бодянський притьмом радив Кухаренкові спізнатися особисто з Шевченком. Скоро Кухаренко приїхав до столиці, він і познайомився з автором "Гайдамаків" і зараз сприятелився; довіку були вони щирими друзяками. Яків Герасимович не вельми довго пережив Тараса Григоровича: убито його у вересні р. 1862.
Отже, такі освічені люди, як Гребінка і Бодянський, довідавшись, що Шевченко пише і по-російськи, не могли не зауважити на се. Вони тямили, який великий талант показав Шевченко в своїх творах українських; тямили, що сей талант принесе найбільший урожай на грунті рідному. Тим-то й бажали вони, щоб Шевченко з сього грунту не сходив. Інші, знов українці, Шевченкові знайомі просто інстинктом чули, що Шевченкові не слід працювати не на своєму полі. Таким чином, українцям не можна було не з’ясовати Тарасові, що він вбирається "в кожух, не на його шитий". Найбільший вплив в сьому разі, опріч Гребінки і Кухаренка, зробив на Кобзаря Бодянський, коли з початку р. 1843 Шевченко був у Москві і бачився з ним.
Не можна було Шевченкові не звернути уваги ще й на те, що інші критики, як-от Тихорський в "Маяку", високо ставлять його талант. Та й ворожі йому критики "Сына Отеч[ества]", "От[ечественных] записок", "Биб[лиотеки] для чтения" і інших признають за ним велику кебету поетичну і нападають на його єдине за мову та за те, що він "мужичий поет". Остання атестація доводила, що критики російські тоді ще не доросли до розуміння великої ваги мужичого письменника, мужичого поета, да ще й по роду, й по серцю, й по думкам мужичої дитини.
З усього того й виходило, очевидячки, що Шевченкові треба зовсім знехтувати вороговання до його критиків російських і покинути писати чужою мовою. І от він починає коло сього міркувати. Ми читали вже каяття його в листі до Кухаренка; а в листі до Тарновського 243 він каже:
243 [Лист до Г. С. Тарновського від 26 берез. 1842 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 6].
"Нехай я буду собі і мужицький поет, аби тільки поет, то мені нічого більш і не треба! Нехай собака лає, вітер розне-/128/се". Але ж все ще якось вагається він, і в тому ж самому листі до Тарновського додає: "Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раніш, тільки не ту, що писав вам, а іншу, по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю".
Обіцянка ся була ніщо інше як "Тризна". Хоч після листа до Тарновського "Тризну" надруковано геть більш як через рік, хоч присвячення до "Бесталанного" датовано 11 днем листопада р. 1843 в Яготині, але ж, опріч оцієї "обіцянки", скомпонованої по-московському, я не відаю іншого якого Шевченкового твору, щоб можна було ліпше припасуватися до обіцянки, висловленої в листі до Тарновського.
Запевне можна сказати, що після "Бесталанного" і до останніх років заслання, Шевченко не компонував вже нічого по-московському. "Тризна" була останньою боротьбою його проти призвання. Він взявся єдине до творів українською мовою і небавом скомпонував нову поему "Гамалія". В листі до Кухаренка Тарас хвалився, що "Гамалія" друкується в Варшаві. Не відомо мені, чому поема не була там надрукована, надруковано її вже року 1844 в Петербурзі. І "Гамалія" не здобув собі прихильності від критиків російських. (Дивись 1844 р.: "Москвитянин" № 3 і "Литературная газета" № 19) 244.
Отож кінець 1842 і першу половину р. 1843 бачимо, що Шевченко перебуває в ваганні. Своє тодішнє становище він характеризував в листі до Тарновського 245 так: "Я... чортзна-що! не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болоту та згадую нашу Україну. Ох, якби-то можна було мені приїхати до солов’я (себто з початку другої половини квітня), "весело б було, та не знаю".
Року 1842 Шевченко чимало працює коло малярства. Він намалював за літо р. 1842 кілька картин з українського життя. Одну з них "вимантачив" собі Скобелєв, комендант петербурзької фортеці, а другу — "Катерину" — придбав собі Григорій Тарновський; вона й досі є у музеї Василя Тарновського 246.
244 Автором рецензії в "Москвитянине" (1844. — № 6. — С. 71 — 72) був В. Тіунський, в "Литературяой газете" (1844. — № 19. — С. 335) — рецензія анонімна. Не згадано рецензію, так само анонімну, в ж. "Библиотека для чтения" (1844. — Т. 64. — С. 41). — Ред.
245 [Лист до Г. С. Тарновського від 26 берез. 1842 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 5].
246 Нині зберігається у ДМШ. — Ред.
На сій картині Тарас намалював Катерину в той час, коли вона попрощалася з своїм москаликом /129/ і вертаєть[ся] в село. У царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину. А вона, сердешна, тільки плаче да підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... А москаль дере собі за своїми, тільки курява ляга. Собачка, ще поганенька, доганя його та нібито гавкає на його. По тім боці могила, на могилі вітряк, а там вже степ тільки мріє" 247.