Таким чином, Шевченкове ймення швидко стало відомим скрізь по Україні і зайняло зразу місце на покуті, по правді приналежне авторові "Кобзаря" яко "першому великому поетові нової великої літератури в слов’янському світі", як промовив се, вже після смерті Шевченка, російський критик Григор’єв.
Україна зрозуміла душу Шевченкових творів; зрозуміла, що його пісня — пісня цілого народу, виведена голосно; що вона єсть зорею оновлення нашого письменства, задобреною ідеями народно-національними і демократичними.
Пісні з такими ідеями довіку не вмирають.
Щиро, радісно вітав "Кобзаря" тодішній ветеран нашого малого ще письменства Грицько Квітка. Шевченко, скоро вийшов "Кобзар", дак один примірник його доручив якомусь українцеві, що їхав до Харкова, і прохав піднести "Кобзар" Квітці. Одначе щось пошкодило тій людині їхати до Харкова, і він передав "Кобзаря" Мартосові, а сей вже переслав його до Квітки. Старенький Григорій Федорович, "одержав-/116/ши "Кобзаря", притулив його до серця" і 23 жовтня р. 1840, дякуючи за його Шевченкові, писав: "Ваші думки кріпко лягають на душу. Гарно, батечку, гарно. Вже так що думки! Утніть ще; потіште душу; мов теплого маслечка злийте на неї; а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить" 224. В тому ж листі Квітка просить Шевченка переказати віршами його, Квітчину, "Панну Сотниківну", надруковану мовою російською в 3 книжці "Современника" 1840 р. "та ще й патрет з неї змалювати". Не відаємо, чи брався Тарас перевіршувати "Сотниківну", але з листа його до Квітки 8 грудня р. 1841 225 відаємо, що він "малював її і хотів скінчити ще до Різдва, та й не знаю, — пише він, — бо тут (в Петербурзі) ні день, ні ніч, а так чортзна-що; прокинешся рано, тільки що заходишся малювати, дивись: вже й ніч; тільки пензлі миєш, більш нічого". Щирі і приязні відносини Квітки до Шевченкових творів не могли добре не вплинути, не підбадьорити Тараса. Квітка прохав у його поезій до якогось свого альманаху, Тарас послав до його 8 грудня якусь невідому нам свою поезію Ганнуся 226 і писав: "Оце сьогодня скомпонував її нашвидку, та й сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться на неї гарненько та й скажіть щиру правду. Як побачите, що вона дуже вже безецна 227 (бо вона такою мені здається), то не давайте її друкувати; нех іде, звідкіля взялася".
224 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 10 — 11. — Ред.
225 Киев[ская} стар[ина]. — 1894. — Кн. IV. — С. 323.
226 "Утоплена". — Ред.
227 Сороміцька. — Ред.
Як перейшов у Тараса останній час року 1840 і початок р. 1841 — певних звісток не маємо, опріч того, що він кватирував укупі з художником Михайловим і зазнав скорботи, похоронивши свого друга-учителя студента Демського. Відомо ще, що з виходом його "Кобзаря" ширшає його знайомість між українцями, що поприїздили жити до столиці. Між ними треба назвати Грицька Тарновського, дуку-дідича з Борзенського повіту. Йому тоді було років під 50; дітей у його не було; в годованках у його були небоги, і в одну з них закохався був Штернберг. Тарновський любив товариство художників, письменників, учених і артистів, чимало їх і між ними Глинка, знаменитий музика, перебували в селі Качанівці, маєтності Тарновського, де у його був прекрасний розкішний дім і невимовно гарний парк. Тарновський належав до тих українських панів-дуків, що хоч /117/ потроху пам’ятали свій національно-народний родовід і не цуралися ідей національно-демократичних, звісно, на стільки хоча, на скільки давало те панське поводження. Маєтність Грицька Тарновського перейшла по його заповіту до Василя Тарновського. Останній (род. р. 1809, помер р. 1865) був чоловік доброї освіти і прихильник народу. Він зумів зібрати доволі значний український музей, а син його, Василь же, збагатив той музей новими придбаннями, найпаче придбанням власноручних манускриптів Шевченка і інших речей, що належали останньому, і подарував сей музей чернігівському земству.
З Григорієм Тарновським познайомив Шевченка Мартос, одначе до р. 1842 нема у нас певних фактів, щоб характеризували відносини між Шевченком і Тарновським за час 1840 і 1841 р. З двох пізніших вже листів Тараса до Тарновського треба гадати, що відносини їх були прості, приязні і щирі. Року 1841 Шевченко наділяє Україну новою своєю історичною поемою "Гайдамаки". Довго її держала в своїх лабетах цензура. "Було мені з ними" (з "Гайдамаками") лиха, — писав 26 марта 1842 р. Шевченко до Тарновського 228. — Насилу випустив цензурний комітет. "Возмутительное", та й годі! Ледві сяк да так впевнив їх (цензорів), що я не бунтівник. Тепер хватаюся розіслати, щоб не схаменулися". З тих помилок, з якими надруковано "Гайдамаків" (друкарня Сичова в Петербурзі), справді знати, що Тарас хватався швидше їх надрукувати, боячись, "щоб не схаменулися" і не заборонили їх цензори. На помилки він нарікає і в листі до Тарновського 26 марта р. 1842 229, і в листі до Квітки 28 марта 230. "Надрукував, — пише він до останнього, — бодай йому очі повилазили... Не лайте дуже, коли що знайдете не до ладу, бо і написано, і надруковано навмання". Шевченко добре добачав, що інде в "Гайдамаках" є дещо таке, що інакше б треба його переробити, є таке, "що аж самому соромно". Одначе, не вважаючи на се, "Гайдамаки" вельми швидко розійшлися; в грудні 1841 р. вони не були ще викуплені з друкарні 231, а в березілі року 1842 непроданих "Гайдамаків" лишилося тільки сотня примірників.
228 Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 4.
229 Ibidem .
230 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. II. — С. 593.
231 Киев[ская] стар[ина]. — 1894. — Кн. II. — С. 323.
Тут варто спинитися над питанням: звідкіль Шевченко взяв сюжет на "Гайдамаків" і коли саме писав сю поему? /118/ Про се неоднакові звістки і думки. На думку д. Чалого, висловлену спершу в "Основі", а потім і в книзі його "Жизнь и произведения Тараса Шевченка", так першим зерном, з котрого зросла поема, були оповідання Тарасового діда Івана і подорожі Тараса з сестрами в Лебединський-Мотронівський монастир, де на цвинтарі було чимало могил коліїв. Над могилами були плити з написами. Тарас читав прочанам ті написи, а між прочанами були, може, такі діди, що пам’ятали і розповідали про страшенні події гайдамаків. Тарас слухав їх, переносився думками в минуле, і в фантазію до його на цілий вік запали ті місцевості,