Небавом приніс він показати Сошенкові перший свій твір малярський. Перед тим він прочитав трагедію Озерова "Эдип в Афинах" і заходився зробити малюнок на ту тему. Малюнок Сошенкові подобався: тут було тільки три постаті: Едіп з Антігоною та віддаля Полінік 157.
157 Див.: Художник. — С. 19 (Кобзар. — Т. III).
Сошенко похвалив роботу і почув від Тараса, що у Ширяєва — хоч і є цілий портфель естампів, та він не дає йому користуватися з них — "боїться, щоб не попсував". А коли Шевченко сказав, що Брюллов бачив і хвалив його малюнки, так Ширяєв не пойняв віри навіть тому, щоб Тарас хоч би бачив Брюллова, і обізвав його "дурнем"
Сошенко умовився тим часом з Ширяєвим, щоб дав йому волю ходити вчитися малярству в залі в товаристві "Поощрения художеств". За оцю волю — на один тільки місяць — Сошенко заплатив Ширяєву тим, що змалював портрет з його. Оцей щасливий місяць — місяць волі, поза порогом /83/ мешкання суворого Ширяєва, живучою росою бадьорості окропив душу Кобзаря: "...його виразна твар парубоча сяяла радощами і повним щастям..." Тим часом Брюллов працював над великою місією, що взяв на себе, визволення Шевченка з крепацтва. Перш за все, як се знати з "Художника", він порадився в сій справі з Жуковським. Поет, "бажаючи ближче спізнати кебету Шевченка, загадав йому (певне, зустрівши його в кватирі Брюллова) написати "Життя художника". Не відомо, який був той твір Шевченка, але, певна річ, він задовольнив Жуковського; бо Брюллов небавом, побалакавши з ним, сказав Сошенкові: "Фундамент есть".
Брюллов вдався до Енгельгардта, але від його здобувся не багацько; тільки й того, що спостеріг, що "се найбуйніша безрога в торжківських пантофлях"... 158 Очевидно, що про філантропію з Енгельгардтом нічого було й розмовляти, бо він, "побачивши раз якось у Сошенка, чи що, малюнки Тарасової руки, почав загадувати йому малювати портрети з своїх метрес". І вже ж, коли б Тарасова робота не задовольнила його, так за неї він не дарував би йому часом по карбованцю 159.
158 Ibidem.
159 Чалий, с. 26.
Брюллов казав Сошенкові піти до Енгельгардта і спитати у його: яку він положить ціну на викуп Шевченка з крепацтва. Сошенко не взяв на себе сієї місії і для ліпшого успіху упрохав Венеціанова вдатися до Енгельгардта. Кермувала Сошенка в сьому разі думка зовсім справедлива: одна річ коли з дукою балакатиме убогий художник — міщанський син з Богуслава, і зовсім друга — коли прийде до його в тій справі Венеціанов, — людина поважана віком, професор Академії, живописець царського двору... Овва! не про Енгельгардта були сі всі моральні й формальні ознаки поважання! Він тямив одну лиш філософію московської приказки "Денег дай и успеха дожидай..."
Рушив Венеціанов до "амфібії"... Що ж!? "Пан — як пан!" Продержавши старого професора в прихожій, "амфібія" покликала його до кабінету. "В кабінеті амфібії було усе розкішно, велеліпно, але велеліпно по-японськи" Венеціанов спершу зняв бесіду про освіту взагалі, про філантропію "Ат! годі про се, — мовив Енгельгардт, ви просто скажіть, чого вам з Брюлловим треба від мене?" і, після відповіді Венеціанова, мовив: "Отак би ви й давно /84/ казали, а то — філантропія! яка тут філантропія! ? Гроші — та й більш нічого! дайте мені за його 2500 р., та й годі!"
Тепер, значить, — треба було придбати 2500 р. і заплатити "амфібії" за те, щоб вона з крепацьких пазурів випустила на волю генія нашого слова. Де ж його і яким робом надбати таку силу грошей? Не диво, що Сошенкові, а тим паче Шевченкові, (я певен, що від його не таїлися, та й не можна було утаїти заходів Брюллова) ціна, положена Енгельгардтом, — показалася муром, через який не спроможно перелізти. Річ натуральна, що Тарас тяжко засумував і опинився на один ступінь від тієї розпуки безнадійної, що часто-густо доводить чоловіка до самогубства!..
Брюллов з Жуковським скомбінували стежку, щоб нею вивести Тараса з розпуки до життя, вивівши з пекла крепацтва на волю. Брюллов заходився намалювати портрет Жуковського, пустити його в лотерею і на зібрані гроші викупити Тараса. Але ж— і на се треба було часу; а становище Шевченка, журба його і сум ставали щодня виразніші і більш лякали Сошенка. Місяць, на який Ширяєв відпустив його, близився к кінцю... За три дні до кінця, коли Шевченко прийшов до Йвана Максимовича, останній здивувався: такий він був блідий і збентежений!... Сошенко покликав лікаря Жадовцева. Лікар спостеріг у Тараса горячку і порадив вирядити його до шпиталю. Тарас тяжко занедужав!
Заким він лежав в шпиталю, справа з портретом Жуковського і лотереєю доходила до краю. З легкої руки Мартоса 160 Тарасові біографи, а з ними і д. Чалий 161, розповідають випадок, що нібито прискорив справу з лотереєю і викуп Тараса. Розказують, що якийсь єнорал в кінці р. 1837 чи з початку 1838 загадав Шевченкові зробити олійними красками портрет з його, та потім і не схотів взяти його. Тоді Шевченко, замазавши на тому портреті атрибути єноральські, продав його в цирульню на вивіску. Єнорал люто розгнівався і вдався до Енгельгардта, щоб продав йому Тараса. Заким вони торгувалися, Шевченко довідався про се і, тямлячи, на що йому треба сподіватися, коли єнорал його купить, кинувся до Брюллова, благаючи спасти його. Брюллов переказав про се Жуковському, а той — цариці, і от, Енгельгардтові наказано б то було, щоб він спинився продавати Шевченка.
160 Вестн[ик] Юго-Зап[адной] России. — [1863. — Кн. V.] — С. 42
161 Чалий, с. 30.
Уважаючи на те, що про сей випадок д. Маслов, автор коротенького життєпису Шевченка, чув /85/ від художника Жемчужникова і від княжни Рєпніної, — д. Чалий каже, що вчинок з портретом єнорала факт певний. Тим часом д. Чалий не звернув уваги на споминки Костомарова, надруковані за шість років раніше за його (Чалого) "Свод материалов" 162. Костомарів каже про сей випадок: сам Шевченко говорив йому, що з ним нічого й похожого не траплялося, що се переказ чи вигадка стара, істоптана, давно вона кружає між людьми і хтось припасував її до його зовсім не до речі 163. Яка се справді давня і повсюдна вигадка, так досить сказати, що в тій чи в іншій формі я чув її про кого-будь з місцевих малярів — і в Полтаві, і в Катеринославі, і в Херсоні, і в Чернігові, навіть в Воронежі і в Вологді. Нарешті, ще як був я дитиною і ходив р. 1845 учитися до повітової школи у Ніжині, де той самий Іван Максимович Сошенко був учителем "чистописания и рисования", так між школярами чув я той самий анекдот про Сошенка, тільки що дітвора самий вчинок переносила вже з Петербурга до Києва. Тим-то Сошенко про таку пригоду з Шевченком нічого й не розповідав д. Чалому.