Нам з вами, читачу! і гидко, і бридко навіть виобразити собі оту картину; а Енгельгардтові і справникам її вона була байдуже! Що ж, коли польсько-московське "право" так вигодувало дух і звичаї людей, що отака картина катовання неповинного чоловіка була на той час річ звичайна, бо
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава..
Як оцей випадок, так, певна річ, і чимало інших, не могли не довести Енгельгардта до думки, що з оцього Шевченка не буде козачка Не можна було йому не подумати, що він помилився, не послухавши Дмитренкової поради. Козачка з Шевченка не зробиш, а маляра, та ще, може, й доброго, втеряєш... треба полагодити помилку. І от, перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. Ніхто з біографів не називає нам того маляра кажуть тільки, що він "був таким совісним, що через півроку, прийшовши до Енгельгардта за грішми, повідав йому /68/ як він розуміє Тараса;" 135 себто висловив йому, що у Шевченка вельми видатна кебета малярська. Яко людина практична, Енгельгардт зрозумів і власну користь, якої можна буде йому зажити, коли він матиме з свого крепака доброго портретника. Він, за порадою того маляра, віддав Шевченка в науку до портретника Лампі. "Одначе останній не згодився брати Тараса до себе в дім, а пристав тільки на те, щоб він ходив учитися в майстерню до його".
Шевченкові тоді минуло 16 літ. Він тоді саме спізнався з якоюсь вродливенькою швачкою і вперше прокинулася у його свідомість свого людського достоїнства. В серці у його зайнялося перше молоде кохання до дівчини, що належала до другого стану, себто не крепацького, і її незалежні думки зробили міцний вплив на пригнічену, приголомшену, але глибоко перейнятливу Тарасову натуру. Оце перше кохання, по словам самого кобзаря, облагородило його душу. "Я, — каже він Сошенкові, — тоді вперше прийшов до думки: чом би і нам, крепакам, — не бути такими ж вольними людьми" 136.
135 Чалий, с. 20.
136 Ibidem — С. 21.
Трудно мені згодитися, щоб отакі думки і почуття людського достоїнства тоді тільки вперше прокинулися у Шевченка: і до того в житті його траплялося чимало випадків і обставин, що не могли не зворушити йому таких думок. Досить згадати про його діда Йвана, що був свідком гайдамаччини і свідомо знав, і тямив сам, і розповідав і Тарасові, за що "Залізняк і Гонта ляхів покарав". Певна річ, що під впливом кохання, почуття людського достоїнства і думки про волю усіх людей у 16-літнього Тараса заворушилися міцніше, живіше і рух їх значніше визначався; спричинявся більшому болю вольнолюбивої душі і ніжного серця. Коли б вже неминуче треба було вказати той мент, коли в голові Тараса більш-менш свідомо прокинулася думка: "Чом би і нам, крепакам, не бути людьми вольними", — так певніш буде вказати на той час, коли Дмитренко не пустив його в науку до хлипнівського маляра і закинув його до пекарні, що стала про його, таким чином, першою "широкою тюрмою"...
Далі з уст Сошенка д. Чалий повідає, що Тарасова коханка вимагала, щоб він відцурався рідної мови на користь національності шляхетської (тобто польської). "В бесіді інтимній вона не говорила інакше, як мовою польською, /69/ і Шевченко мусив принести сю жертву і, чи хотів, чи не хотів, мусив учитися по-польськи".
Хто була оця Тарасова коханка-полька — д. Чалий не каже. У самого Тараса нігде про се кохання прямої, очевидно, певної звістки в його автобіографічному матеріалі нема: двічі він тільки, та й то вельми невиразно натякає ніби. Раз вже року 1857 згадує він якусь Дуню Гашовську 137, "любу-чорнобриву": йому наснилося, що бачив її, як вона молилася в церкві св. Ганни у Вільні 138. Вдруге згадує про якесь кохання, "що отруїло його" 139. Отсе і все! Нігде більш не згадує він ні про яку женщину за час свого побуту у Вільні або у Варшаві. Я більш певен, що те перше кохання було у Вільні; в листі до Бр. Залеського Шевченко каже: "Вільна дорога моєму серцю по споминкам" і д. К. Болсуновський переказував мені, що йому хвалився Сошенко, що те перше кохання Шевченкове була полька-варшавянка, але жила вона у Вільні.
137 Гусиковську. — Ред.
138 Записки..., 5 вересня 1857 р. (Кобзарь. — Т. III. — С. 111).
139 Художник. — С. 61 [Кобзарь. — Т. III].
140 Дуня — Євдокія. — Ред.
На те, щоб образ якої людини ввижався нам більш як через 25 літ після того, як ми її бачили, треба, щоб вона — чи лихим чим, чи добрим — глибоко запала в наше серце. А коли Тарас через такий довгий час так сердешно називає Дуню Гашовську любою, так певна річ, що вона доброю стороною глибоко вплинула на його серце. Знаючи нарешті з віршів Шевченка і з листів його до Федота Ткаченка, яку велику вагу смак його надавав чорним жіноцьким бровам, я гадаю, що не буде великою помилкою уважати, що ота "полька", про яку говорить Чалий, була Дуня Гашовська.
Щодо жертви, яку приніс би то Тарас своїй коханці, — так про се трохи чудно й говорити! Коханка та була полька; чи жила вона в Варшаві, чи хоч би і в Вільні, то вже ж вона не вміла говорити ні мовою московською, ні рідною для Шевченка українською, а балакала своєю рідною, польською. Остання не була зовсім чужою й для Шевченка; певна річ, що до неї він був тоді більш призвичаєний, ніж до мови московської. Виходить, що інакше йому з коханкою бесідувати, як не по-польськи, і не можна було. А коли він навчився мови польської від своєї коханки і коли се вже треба вважати за жертву, то се була "жертва" не "шляхетській національності", а — потроху — коханню; та більш над усе /70/ "жертва" освіті: дякуючи сій "жертві", Шевченко спроміг ся читати трохи польських авторів, напр[иклад] Міцкевича, Лібельта і ін.
Недовго, одначе, Тарас впивався раюванням свого першого кохання. Крепацтво і панська воля і тут напоїли його трутою розлуки. Наближалася польська революція року 1830. Енгельгардт тямив, що йому неминуче зайняти таке становище, щоб з приводу повстання не довелося йому двоїтися, не довелося озиратися ні направо, ні наліво, щоб ні революційний, ні легальний уряд не зачепив його. Переїхати у Вільшану було небезпечно: революція могла зачепити і Київщину. Він приміркував покинути царську службу і перебратися до Петербурга. За ним мусив податися і Шевченко. Яким чином останній туди дістався — про се маємо не однакові звістки. Чалий 141 повідає, що "Енгельгардт вирядив Тараса до Петербурга етапом 142, укупі з іншою челяддю, і зробив так з обачності, щоб в дорозі челядь не повтікала". В другому місці 143 читаємо, що коли Шевченко простував ото етапом, так у його на одному чоботі відірвалася підошва і він, щоб не відморозити ноги, мусив перебувати добрий чобіт з однієї ноги на другу". Я не можу прийняти оцих звісток — яко не певних. Ледві можна гадати, що вся дворова челядь у Енгельгардта була така, щоб він стерігся, аби вона з дороги не повтікала: певніше думати, що між нею були й такі крепаки духом, що й самі не втекли б і других не пустили б. Ледві — знов, — щоб Енгельгардт допустив для себе самого такий сором, щоб виряжав своїх слуг етапом, та ще й в порваних чоботях. Нарешті: пересилка людей етапом коштувала б більш, ніж вирядити їх фірами, а до того — пересилка етапом вимагала згоди на те урядової! Який би там не був уряд, хоч би як він не сприяв панам, а ледві чи згодився б він мордувати неповинних людей — 2-3 місяці етапом і етапними тюрмами.