Співають запорожці. Б'ють у литаври.
ВІЙСЬКО ПОРІШИЛО ЙТИ ПРЯМО НА МІСТО ДУБНО.
...Запорожці на чолі з Андрієм.
Остап з великим загоном, спішившись, кинувся на [ворога].
На голови запорожцям полетіло каміння, бочки, гаряча смола і, нарешті, мішки з піском, що сліпив їм очі.
Кошовий Кирдяга стежив за перебігом бою з явним незадоволенням.
До кошового підбіг запорожець, облитий окропом, з запорошеними очима.
— Ну його з такою війною! Поливають гарячими помиями та піском, начебто не козаки ми, а шершні, прости господи!
— Нічого, пани-браття, ми відступимо... Але нехай я буду поганець-татарин, коли ми випустимо з міста хоч одну душу. Хай дохнуть з голоду, собаки.
Горить хліб на корні.
Пасуться в хлібах запорозькі коні.
Горять скирти.
З жахом дивляться обложені, разом з ними і панночка на пожежі.
Лежали запорожці коло возів і, попихкуючи люльками, з убивчим спокоєм дивилися на місто. Деякі грали у шахи. Деякі грали у довгу лозу.
— До якого ж часу, батьку, будемо отак сидіти? — питався Андрій, якому таке життя було явно не до вподоби.
— А... терпи, козаче, отаманом будеш! — сказав Бульба.— Не той воїн, хто не підупав духом у важливому ділі, а той добрий воїн, хто все витерпить, і хоч би йому що, а він все-таки доскочить свого...
Бульба заснув.
КОШОВИЙ ЗВЕЛІВ ПОДВОЇТИ ПОРЦІЮ ВИНА, ЩО ІНОДІ ВОДИЛОСЯ У ВІЙСЬКУ, КОЛИ НЕ БУЛО ВАЖКИХ ПОДВИГІВ І ПЕРЕХОДІВ.
Поле було вкрите розкиданими по ньому возами з висячими мазницями; біля возів, під возами й подалі — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві.
Спали запорожці в мальовничих позах зі зброєю напохваті.
Дебелі воли лежали, підгорнувши під'себе ноги, великими білястими масами і здавалися здалека сірим камінням, розкиданим по схилу поля.
Стриножені жеребці дзвінко іржали біля кобили, обурюючись на свої спутані ноги.
Бульба спав.
Андрій підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць.
Спали воли. Андрій лежав з заплющеними очима. Раптом з-за воза піднялася й схилилася над ним чудна якась жіноча постать.
— Хто тут? — придушеним голосом промовив Андрій, схопившись одразу за зброю.
У відповідь на це примара приклала палець до вуст і, здавалося, благала мовчати.
— Чш...
— Хто ти?.. Я, здається, тебе знав...
— У Києві, торік...
— Ти татарка? Служниця панночки?! — скрикнув Андрій.
— Чш...— тремтячи, озиралася татарка на всі боки.
— Чого ти тут? Де панночка? Вона жива? — питав Андрій, задихаючись, шепотом.
— Вона тут, у місті.
— У місті?
— Старий пан теж. Він уже воєводою у Дубно.
— Вона вийшла заміж? Ну?
— Вона другий день нічого не їла. У місті голод. Землю їмо...
Андрій остовпів.
— Панночка побачила тебе з міського валу серед запорожців. Сказала—йди скажи лицареві, якщо пам'ятає мене, щоб прийшов до мене, а не пам'ятає, щоб дав мені шматочок хліба для матері. У нього теж є стара мати...
— Але як же ти прийшла?
— Потайником.
— Де він?
— Лицарю!..
— Присягаюся хрестом!.. Ходімо зараз...
— Ради Христа, шматочок хліба...
— Лягай. Я зараз.
Андрій пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня.
Підійшовши до возів, він немов забув, чого прийшов. Потім він кинувся до воза і взяв мішок з хлібинами. Потім підійшов до Остапового воза і смикнув з-під голови сплячого мішок так, що Остап схопився з криком:
— Держіть ляха! Ловіть коня, ловіть!!
— Замовкни, уб'ю! — крикнув зляканий Андрій, замахнувшись мішком. Потім вони впали майже разом.
Остап зразу дав богатирського хропака.
Андрій боязко озирався, чи не прокинеться хто.
Одна чубата голова таки піднялася була коло сусіднього воза і, повівши очима, швидко опустилася на землю.
Андрій підійшов до воза з своєю ношею. Закинувши на спину мішки, він кивнув тремтячій від страху татарці і, трохи зігнувшись під тягарем, пішов між рядами сплячих запорожців.
Перед товстим монастирським муром крутий берег увесь поріс бур'яном. Відхиливши хворост, татарка і Андрій знайшли щось схоже на земляний склеп і поринули у нього, немов у провалля, спочатку татарка, а за нею Андрій.
Ідучи темним земляним коридором, вони дійшли до невеличкої площинки, де була, мабуть, капличка. Під стінкою стояв вузенький столик, на зразок вівтарного престолу, і полинялий образ католицької мадонни, ледь-ледь освітленої лампадкою.
Нарешті перед ними з'явились маленькі залізні двері. Андрій постукав. Почувся дужий гук.
Забрязкали ключі. Двері відчинилися. Чернець злягано відступив назад, побачивши Андрія. Андрій пройшов мимо ченця, змірявши його поглядом, повним зневаги й ненависті.
Андрій увійшов до костьолу. Ченці, ксьондзи й миряни стояли навколішках і молилися.
Кілька жінок стояло навколішках, виснажені, як скелети.
Потроху сонячне проміння освітило костьол. Величний рев органа наповнив усю церкву. Він ставав дедалі густіший, перейшов у важкий гуркіт грому і розлігся високо під склепінням. І довго ще громовий гуркіт носився, тремтячи, під склепінням.
І дивувався Андрій величній музиці. Потім він почув, як хтось сіпнув його за полу жупана. Татарка. Вони пішли через церкву.
Вийшовши з церкви на квадратний майдан, Андрій побачив людей, що лежали на дорозі. Це були трупи, а дехто ще конав.
Майже на кожному кроці вражали їх страшні картини голоду; люди; не стерпівши мук по домівках, вибігали на вулицю.
З даху одного дому висіло виснажене тіло: бідолаха не зніс до кінця страждань голоду.
Все з'їли, всю скотину. Ні коня, ні собаки, ні навіть миші не знайдеш у цілому місті.
— Хліба! — закричав якийсь божевільний, кинувшись до Андрія і вчепившись у нього, як тигр.
Андрій відштовхнув його, і він полетів. Спонуканий жалістю, Андрій дістав з кишені і кинув шматок хліба, на який кинувся голодний і, погризши хліб, у страшних корчах сконав.
Опинившись сам у кімнаті, Андрій повернувся вбік і побачив жінку, яка, здавалося, застигла і закам'яніла у якомусь швидкому русі.
Здавалося, немов вона хотіла кинутись до нього і раптом зупинилась.
І він завмер, здивований, перед нею, він відчував у своїй душі побожний страх і стояв нерухомо. Вона підійшла до нього, вражена виглядом козака, що постав у всій красі і силі юнацької мужності.
— Я неспроможна нічим... Один бог може віддячити тобі, великодушний лицарю, не мені — кволій жінці,— і потупила очі.