— Боронь Боже! Та щоб мої досвітки якимось відьмаком перебивали?!! — Килина так струсонула головою і шиєю, що аж сім разків коралів задзвеніли на всю комору. — Зараз нехай молодь веселиться! А вже як зійде сонце, тоді й підете собі з Миколою на оглядини того сатани.
— А може я краще сам зараз піду та й подивлюсь?! — Не вгавав Карпо.
— І що ти робитимеш? Без Миколи нема чого туди пхатись.
— А все ж… Може воно таки краще зараз піти?..
— Карпо! Котику, май голову — наш Микола і їхня Ганна наче паруються. А ти тут із якимись "козами" та чортами! Потерпи до сонця! А ви, Марійко, не погостюєте оце в мене?
— Та як же я? Та у вас все молодь!.. А я…
— А ми з вами, сусідонько, гречаних млинців спечемо для молоді…
— Ну як ваша, Килино, ласка, то я з радістю… допоможу вам млинці пекти.
— Це я вам, Марійко, допоможу! Хто ж ваших млинців у нашім селі та не знає?!
* * *
Вже й о півнях було, а Параска не спромоглася знайти синій камінчик.
Від усіх думок, від хвилювання і голова розболілась, і серце почало пекти. Більше за все боялась, що доведеться ще й тоді шукати, коли всі попрокидаються! Ну що їм сказати? Як пояснити, чого вона повзає по долівці? Признатись?! Та ні за що!.. І так її всі повсякчас шарпають та повчають, як треба жити!.. Зрештою, Парасці стало так гірко, що вона сіла і вирішила поплакати. Але сльози ніяк не йшли!.. Сиділа вона, сиділа та не зчулась, як отако сидячи і заснула…
І спала, поки не розбили її сну дуже схвильовані і гучні голоси.
Прокинулась в легеньких сутінках грудневого ранку.
В печі тріскотить хмиз і спалахує бадьорий, яскравий вогонь.
Із манесеньких круглих шибочок напливало блакитне ранкове світло.
В хаті повно людей. Обступили лаву, на якій мертвим сном спав хлопчик, запеленутий у бабин кожух.
— Параско! — Потрусив її за плече високий, чорнявий красень Микола. — Давай ладунку!
Ще не прийшовши до тями, Параска витягла з-за пазухи ладунку і подала її молодому гайдукові.
Та тільки гайдук заходився розв'язувати ладунку, як загуркали у двері.
Господиня штовхнула Параску, щоб та відчинила двері. Параска, мов яка мана, підвелася і попленталась у сіни.
Та тільки вона відхилила двері, як у ноги їй мовчки кинувся їхній здоровенний собака. Підобгавши хвоста, вскочив у хату і забився у куток під полом в І тихо повискував від смертельного жаху.
У дверях нікого не було.
Параска висунулась на подвір'я. І в ту ж мить її із сіней висмикнула за плечі шалена сила і поставила босу на сніг.
— Тссс! — Засичав чоловік з-під темного каптура. — Писнеш — заріжу!
Малий у вас?
— У нас…
— Добре! Пішли! — Чоловік прихопив Параску за плечі і нереніс через поріг.
І заштовхнув її до світлиці.
Нараз пес під полом завив смертельним виттям. Всі люди стали, як стій!
Навіть діти застигли так, як виглядали з-за комина.
Поки ніхто не встиг і поворушитись, чорний чоловік відкинув в один бік, до печі, Нараску. Високу Килину в кут під мисник. І вже прихопив міцно руку молодого гайдука з ладункою в кулаці. Тихо просичав хрипким лютим голосом. Але в повній тиші всі добре чули.
— Так це ти вкрав мою ладунку?!
— Та яка вона… твоя?.. Це… ось цього… палія…
— А-а-а-а… — Радісно прошепотів незваний гість. — То він — палій? А ти тоді хто? І хто тоді Гнат? Сметана? Василь? Степан?
— Гей, гей, чоловіче!!! Чого в хату лізеш без дозволу?! Чого тобі треба?! — Пробасив розгніваний з похмілля Євтух. — І хто ти такий?!!
— А той, хто тебе з яру витяг. Пити треба мірою — тоді і воли не пропадатимуть!
Євтух почав поводити сірими круглими очима на всі боки. Але змовчав.
Та його чорнява господиня вихопилась:
— Так ось чого корова була на воловоді!..
— Тихо, жінко! А тут я тому, що жену слід… Оцей красуньчик приклав свою руку до вбивства, грабунку, підпалу і конокрадства, І ще за ним є окремі діла…
— Якщо женеш слід, чоловіче, треба "підняти про твоє "поволання", тоді треба і копний суд скликати. Та "лице", "лице" своє покажи! Щоб усі бачили, про що волаєш! — Завела високим голосом Килина.
— Спасибі, жінко, що підказала і наш звичай нагадала!.. Ей, дівчино!..
— Чоловік головою до запічка, де заклякла Параска. — Підійди і відхили з мене відлогу!
Параска тремтячими ногами підступила до чоловіка.
— Стань збоку і відхиляй!
Так Параска і зробила.
Коли дівчина спустила відлогу на плечі чоловікові, всі побачили оксамитову вишневу мегерку із золотою "квіткою" на вершку.
— Запорожець… — прошелестіла вперше ставна Ганна.
Інші стояли мовчки.
— А тепер слухай ти, Килино! — Козак голову не відвертав від блідого гайдука. — Оцей бахур служить ляху. Йому копа не страшна — його пан від. вас, очкурів сраних, захистить! А тому я сам і "волання" здіймаю, і слід веду і покару визначаю! Отак я вам "копа", а йому кат!
Молодий гайдук при слові "кат" спробував вирватись і розжати пальці з ладункою. Та запорожець правицею так стис кулак парубка, що той аж застогнав.
— Ой лишенько! — Заголосила хрещена мати Параски. — Та не мордуй ти, козаче, дитину!
— Ож не скигліть, тітонько!.. А тепер всі станьте до столу… Ага, отако по боках. А ти, тхір, поклади ладунку на стіл. В цій ладунці мій гайтан. Зеленого каменю. На правому рамені зі спинки є манюсінька сколина. І ще. в ладунці є два синіх самоцвіти. Розкрий ладунку і висип усе обережненько на стіл!
Запорожець відпустив пальці гайдука. І той висипав з ладунки на стіл зелений кам'яний хрестик і синій шахвір!
— Дівчино! Візьми гайтан і вдягни мені!
Коли Параска вдягала козакові його зелений хрестик, гайдук рвонувся до виходу.
Та дарма — козак підставив йому ногу! І гайдук опинився на долівці.
Підводячись, він встиг висмикнути шаблю і потнути нею в козака. Та шабля пройшла під пахвою.
Козак ступив крок уперед, затис ворожу руку із шаблею у себе під пахвою. Ударив правицею межи очі.
Гайдук захитався. Між очей закровила рана. Кров бризнула на жупан, на долівку.
— Всі під стіни! Та живо! — Заволав козак.
Люди не зрушились.
Тиша.
Малий на лаві, загорнутий у кожух, злегка посапував відкритим ротом.
Під полом заскиглив собака.
— Ну!!! Бо зараз його порішу!
— Ой пане-козаче! Помилуй! Пожалій старих його, батька і матінку. Він у них одинак! — Заголосила Килина.