— Згоден… — прошамрав мордатий.
— Ото ж я й кажу, що у малого з його добра була тільки шапка-мазниця.
Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?
— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.
— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три "лиця". Як скажеш мені всі три "лиця", я тебе не цуркуватиму.
Мордатий мовчав.
— Добре. Тоді карти — "лице" чи не "лице "?
— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.
— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є "лице" на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?
— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.
— А як же тобі кінь із сідлом дістався?
— Він мені програв.
— У що?
— Як у що? У карти…
— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й "лице". І я з тебе "грабіж братиму"! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…
Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.
— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!
Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.
Він висмикнув халяву з рота Хвеськи. Чоловік підніс їй бритву під самі очі.
— Говорю… говорю, говорю вже! Не хочу я бути за свідка! Що хочеш з ним роби! Забирай його, куди хочеш! Тільки йди з моєї хати!..
— Е ні! Я тобі не чоловік, щоб його кудись посилати… Тепер дивись і запам'ятовуй, що буде тим, хто козацькі садиби грабуватиме.
І заходився гість своєю бритвою "шаткувати" шапкумазницю і засовував гайдукові в рота. А щоб не вдавився, давав зашивати горілкою з пляшки.
Гайдук давився, але все ж ковтав і шматки смушка, і порізану стрічку, і суконне денце.
Хвеська, все те споглядаючи, пошепки завивала і обливалась сльозами. А заволати вголос боялась!
Ще й пес скавулів пронизливо, забившись під піл.
Коли мордатий з'їв усю шапкумазницю і зачав страшенно гикати, незнайомий сказав.
— А тепер я тебе цуркуватиму. Чи в тебе був кінь, а потім у Василя, чи він програв, чи ти виграв, то ви між собою розберетесь… Якщо я спочатку когось із вас не порішу! Тільки одне, без сумніву, ви там одним кодлом були, і ви коня звели з пасіки… Сам знаєш, за нашим дідівським звичаєм: конокраду — цурка! А ти, Хвесько, щоб знала: як у людини волосся добре — скручу голову. Якщо погане — лишиться живий.
Сильніше підтяг кармак. І знову з ран почала напливати кров.
Мордатий замолився, запросився. Вже, видно, ніяка горілка йому не допомагала.
Чоловік перебрав, передивився копистки, макогони, товкачі і знов узяв копистку.
Випростав крізь ячеї сітки пасма гайдукової чуприни, зав'язав на копистці і почав обертати копистку.
Мордатий хрипів. Мукав.
А Хвеська була геть зомліла, майже нічого вже не тямила, та й сама боялась "цурки".
Гайдук аж захарчав, як незнайомець одним порухом шарпонув копистку і видрав майже половину всієї чуприни.
— Бач, падлюко, волосся в тебе слабеньке. Та воно тобі цього разу голову врятувало. Якби міцніше було б коріння, зламав би тобі шию… А тепер скажи, Сметано, а де будуть ваші лайдаки і ваш отаман на Різдво? А чи відпустить їх пан додому?
— О… о… о… о… о… о… відпустить додому… І Гната… І Василя, і мене… А останні будуть при ньому.
— Добре… А тепер розкажи, а де живуть і як живуть Гнат і Василь…
Хто в них із родини є… Ну, в чому вони слабі… А в чому їх сила?.. Га?.. І мордатий докладно всевсе, що знав і що почув, виклав про своїх друзяк.
Поки те все, напівпідвішений Сметана докладно розповідав, непроханий гість посмоктував очеретину і пускав з-під каптура вгору кільця сивого диму. Одне за одним.
Як вивідав, що було треба, незнайомець перелив горілку, змішану із зіллям до опішнянської глиняної зеленої баклаги. Ще долив туди оковитої. Спершу почав поїти зіллям Хвеську. Вона крутила головою, не давалась.
Незнайомець тоді став позаду, затулив їй носа і залив оковиту просто їй у горло. Хвеська пирскала, хлинала, щось белькотіла, стогнала. Але випила половину здорової глиняної баклаги.
Сиділа, вирячивши очі, з просто божевільним усміхом. Вже й слова не могла вимовити.
— Пий, курвин сину, чарівне зілля. Як немає на тобі крові нашого дідуся, то житимеш!
Але мордатий Сметана метеляв головою, хоч і сітка його боркала.
Тоді странній, як і Хвесці, залив йому зілля силою.
Потім він їм обом позав'язував роти роздертим рушником.
Розпалив піч і позакладав туди все, що побачив у хаті гайдуцького. Із порошниці тільки порох висипав собі в капшук. Та пістолі розрядив. І закинув теж у полум'я. Із червоних чобітків повіддирав підківки. Чобітки теж запхав до печі.
За якийсь час і гайдук здерев'янів від пійла, як і Хвеська. Чоловік кілька разів шарпонув за линву. Гаки кармака ще сильніше вп'ялися в тіло гайдука. Але й риски не здригнулось на його задубілому обличчі.
— Отако! Похлібнику лядський, ти вже дійшов.
Чоловік відв'язав линву від столу і обережно попустив її. Гайдук снопом завалився на долівку.
Чоловік звільнив його від гаків і сітки, зняв рушника з рота.
Зняв свиту, чоботи, здер штани.
І все запхав у палаючу піч.
Вся хата наповнилась смородом горілої кожі, шерсті, черепашачого панцира порохівниці та смаленої рогової ручки шаблі.
Далі нічний гість повитягав на піл товсту Хвеську і здоровенного гайдука.
Поклав їх рядочком, лишивши в одних сорочках. Ну ще й поклав між ними на подушку баклагу оковитої.
А ту, з якої поїв зіллям, і кухоль з-під зілля, скинув зі столу на долівку.
Рогачем потовк на тріски.
Уважно і довго дивився на карти, розкладені на столі. Потім усміхнувся весело. Загріб їх у стос та й запхав за пазуху. Але вже за мить вийняв.
Перетасував і витяг одну карту.
І була та карта чирвової масті.
Взяв з мисника доброго колія. І тим колієм прибив посеред порожнього столу чирвову карту. Та так приштемпував, що лезо пройшло може на півп'яді крізь тесану кленову дошку. Загасив свічку і каганець.
А тоді, при світлі спалахів вогню з устя печі, приладнав до кованого гака сучену тонесеньку шовкову шворочку. Однією рукою тримав шворочку за обидва кінці, задерши високо вгору. А другою обережно почав закривати за собою двері.