— Салуд, сеньйоре Маттео! Не сподівались такої зустрічі?
Коляда довго й мляво блимав каламутними сивими очима, нарешті-таки впізнав його й розквасив губи:
— С-сідай, індіянине… С-сьогодні… я п-пригощаю.
— З якої це радості? — вишкірився хлопець.
— С-сідай, кажу… Радість… у мене… Розумієш?.. Лікар сказав: "Лей-ке-мі-я"… Розумієш тепер?.. Радість, угу, радість…
Він грюкнувся лобом об тарілку й заскиглив. Буено схопив його всіма п’ятьма за чорного кучерявого чуба й підвів голову. На щоці в п'яного прилип шматок яєчні.
— Де куля!?
Матвій перестав плакати.
— Яка… куля?
Буено гаркнув йому просто у вічі:
— Куля де, кажу?!
В каламутних очах Матвія майнула тінь думки, але він не одразу здогадався, що від нього вимагається.
— А-а… куля… Немає кулі… — промимрив він нарешті й більше нічого не сказав, знову тихо заскавулівши.
Довго термосив Буено п'яного, аж доки не стала ясною драма, що розігралась отого тропічного ранку в джунглях…
* * *
Усю ніч просидів Коляда в нірці під скелею, не наважуючись навіть розвести вогню. Скориставшись відсутністю в таборі людей, він вивів з кошарки найкращу кобилку, прихопив у хащах давно вже прикмічену золоту кулю, обгорнену цупким гумовим комбінезоном, і, старанно заплутавши сліди, подався в напрямку на Сан-Хосе, де його найменше могли шукати. Звідти ходять літаки на Буенос-Айрес. Матвій за ввесь день не дав конячині спочити, й тепер вона стояла, похнюпивши голову, голодна й ненапоєна. Коляда однією рукою міцно тримав повідок, а іншою стискав заряджений браунінг, готовий випустити всю обойму в першу ж тінь, яка промайне попереду. Так минула ніч. Над верхівками дерев з'явилося золоте око сонця. Стомлений, але нетерплячий, Коляда стриножив кобилу трохи попастись, а сам заходився розгортати скарб, який мав зробити його незалежною людиною. Певне ж, у кулі дуже багато золота, коли він насилу підсадив її вчора на шкапу…
Матвій розгорнув цупкий гумовий сповиток, і проти сонця засяяв дивовижний золотий предмет із чималими ріжками-променями. Коляда сторожко озирнувсь на всі боки, але докруж панувала незворушна тиша. Тільки пташині голоси бриніли в теплому повітрі. За крок чи півтора починався крутий бескид, а там, унизу, парувала туманцем не дуже широка, але, певне, глибока та бурхлива річка. Матвій вирішив обачливо відсунути свою здобич геть далі від кручі, та цієї миті раптом дико захропла коняка й стала дибки, припнута вуздечкою до своєї ж ноги. Матвій упав долілиць і добув з кишені браунінг. Ляснуло три постріли, й луна повторила їх кількакрат. У хащах завовтузилося щось чорне й велике. Шкапина знову стала дибки й позадкувала, і доки Матвій отямився, турнула копитом кулю з кручі. Золота куля, підстрибуючи з виступу на виступ, жалібно гупала й невтримно летіла вниз. Коляда, опам'ятавшись, ухопив костура й покульгав шукати узвозу. Та доки знайшов, триклятої золотої кулі не було й гадки.
Лаючись, мало не стогнучи від болю та люті, Коляда лише по обіді здерсь на шкапу й кроком подався далі. Те, заради чого вчинив усю цю аферу, несподівано вислизло з рук. А вороття до табору вже не було…
* * *
Матвієві й на думку не спадало, що та куля вкоротила йому життя. Він скаржився Буенавентурі на Сергія Ряжанку та "його розтрибогом прокляті уранові рудники".
Буено послухав-послухав, плюнув спересердя й подався до дверей, забувши й про пиво на столі. Коляда дивився йому вслід. Та ось брязнули двері, й увійшов мокрий як хлющ Абаджієв. Спочатку здивовано блимнув на розгніваного Буенавентуру, потім скинув капелюха й чемно вклонився Коляді.
У сінях Буено поспитав:
— Ви тут бували й раніше?
— Ні.
— А бармена знаєте?
— Вперше бачу.
Хлопець став мов ошелешений:
— Так до кого ж то ви поздоровкались?!
Лікар задоволено всміхнувся:
— До секретаря радянського посольства, мучачо! Але ти не хвилюйся: він не п'яничка… Мало що могло прикрого статися з людиною… — По-своєму зрозумів збудженість Буенавентури Абаджієв.
Індіянин чіпко вхопив його за рукав, потяг до дверей і розчинив навстіж:
— Оцього типа ви називаєте секретарем радянського посольства?! А ви забули, як у джунглях перев'язували йому ногу?!
Лікар знестямки заходився протирати окуляри. 3-від темного кутка на нього втупивсь каламутними очима Коляда.
— Чекай, друже, тут щось не те…
Він причинив двері, бо на них уже з цікавістю дивилися й напівсонний бармен і ті двоє англійців з бородами, й став квапливо пояснювати:
— Розумієш, мучачо, ми познайомилися з ним у редакції газети "Аурора", куди я маю звичку частенько навідуватись… І одного такого дня оцей… Бондаренко привіз до редакції матеріал… розумієш, про твого начальника експедиції Сергія… Військовий злочинець і таке інше… Потім це з'явилося в газеті…
Буено перебив лікаря:
— Сеньйоре доктор! Тут якась жахлива афера, а ми ось уже третій рік є її учасниками! Це той самий тип, що вкрав золоту кулю! їдьмо! Негайно, сеньйоре доктор!
Не даючи лікареві отямитись, він потяг його під зливу. Надворі шаленіла негода. Завивав вітер, куйовдячи й мало не до самої землі нахиляючи дерева. Пасма скісного дощу сікли по обличчі, а двоє нетерпляче пантрували таксі…
Сергій Ряжанка спочатку не обзивавсь, як не грюкали у двері. Однак покоївка запевнила, що він там. Нарешті-таки прочовгали кроки й клацнув у шпарині ключ.
— Ви жертва страшної авантюри, сеньйоре начальник! — ледве переступивши поріг, вигукнув Буено й розповів Сергієві геть усе.
Але Ряжанка байдуже дививсь у вікно. На нього ніщо не діяло. Він уже ні в віщо не вірив. Левко — дурень і кретин, не може того бути, щоб він до такого додумався. Ці двоє знову хочуть його кудись ушелепати. Годі з нього…
Він погодився одягтись лише тоді, коли лікар сказав:
— Добре. Поїдемо з вами до редакції. Я теж повинен пересвідчитися… До речі, не лякайтесь: газета далеко не комуністична. її видає запеклий ліберал.
* * *
У редакції вирувало життя, не залежне від пори року та злив. Газетярі всього світу чимось схожі між собою. Вранці читач повинен будь-що отримати останні вісті. Редактор політичного відділу сеньйор Геварес, який позаторік опублікував замітку про військового злочинця з кумедним прізвищем, передчуваючи нову сенсацію, охоче погодивсь виконувати роль арбітра. Як тільки увійшли до напівпорожньої кав'ярні, де й досі куняв за столиком Коляда, сеньйор Геварес промовив: